Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Галицько-Волинська Русь - Страница 3

У княгині Анни не було ні сил, ні досвіду, щоб почати нову війну — на цей раз із боярами! — за об'єднання Галичини і Волині. Марними виявились її надії на союзників загиблого мужа — угорського короля Андрія і польського князя Лешка. Обидва вони, на словах обіцяючи захистити права "отчи-чів" Данила і Василька, на ділі підтримували антидержавну діяльність галицького боярства, прагнули з його рук одержати собі Волинь, на яку претендувала Польща, й Галичину, якою бажала заволодіти Угорщина.

Спочатку Анна з малими дітьми перебирається з Галича до рідного їй Володимира, відтак, побоюючись підступів тамтешніх бояр, тікає за кордон. Почалася довга одісея Романовичів, як називають Данила і Василька давньоруські літописи, по чужих світах... Мине більше двадцяти років, доки Данило з Васильком об'єднають під своєю владою Волинську землю, і ще десять років - доки Данило вокняжиться в Галичі й відновить Галицько-Волинське князівство. Проте й на тому нещастя Романовичів і їхньої землі не скінчаться.

Радість Романовичів від перемоги над феодальною опозицією, від того, що вдалося відновити Галицько-Волинське князівство, затьмарювалася подіями, які відбувалися на північному сході Русі. Восени 1237 р. незліченні орди Батия вдарили на Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства й завоювали їх. Далі настала черга інших північноруських, а згодом і південних князівств. 1239 р. полчища Батия здобули Переяславль Південний і Чернігів, а в грудні наступного року — "матір міст руських" Київ. Протягом зими-вес-ни 1241 р. вони заволоділи Галицько-Волинською Руссю. Як і всюди, найгірше велося міському населенню, значна частина якого була винищена безжальним ворогом, а ремісники та молоді й дужі люди забрані в полон і перетворені на рабів. Після завоювання Руської землі орди Батия ринули в Центральну Європу й сплюндрували Угорщину, Польщу, Хорватію, частину Сербії і Болгарії, а також Трансільванію. Навесні 1242 р. загарбники повернулись у при-волзькі степи, де поблизу гирла Волги заснували столицю своєї держави —

Сарай. Джерела називатимуть ту грабіжницьку державу Ордою чи Золотою Ордою.

У Давній Русі встановилося тяжке, принизливе й виснажливе іго ординських ханів. Вони обклали завойовані руські землі такою даниною, сплата якої майже нічого не залишала селянам і міщанам для власного прожитку. Від часу до часу монгольські хани влаштовували каральні експедиції проти тих чи інших князівств, винищуючи тисячі людей і дощенту грабуючи й палячи міста і села. Шляхом терору вони перешкоджали зародженню й розвиткові визвольних рухів. Ординські політики пильно слідкували за внутрішньополітичним життям Русі, нацьковували одних князів на інших, не давали посилитись найбільш талановитим серед них. Не обминули вони ворожою увагою й Данила Романовича, котрий одразу по поверненні з-за кордону заходився відбудовувати зруйновані міста і села, допомагати селянам і міщанам відновляти господарство. Водночас Данило виношує ідею боротьби проти поневолювачів. Вона робиться провідною в його державній кар'єрі після 1241 р.

Навала монголо-татарських орд підірвала єдність Галицько-Волинського князівства, послабила великокнязівську владу. Коли Данило повернувся додому, його зустрів сильний опір ожилих на певний час боярських олігархів. Та протягом наступних чотирьох років він зумів зламати феодальну опозицію, вигнати з Галича і землі боярську маріонетку чернігівського княжича Ростислава й утвердитися на престолі Галицько-Волинського великого князівства.

По тому Романовичі зуміли владнати стосунки з Батиєм, а з початком БО-х років стали провадити активну західну політику й укріплювати східний і південний рубежі князівства, готуючись до збройної боротьби з монголо-татарськими загарбниками. Протягом 50-х років Данило Романович неодноразово воював з татарами полководця Куремси й постійно здобував перемоги. Галицький книжник з повним правом записав у своєму літописі: "Данило мав рать з Куремсою, і ніколи не боявся Куремси, ніякого зла не міг йому заподіяти Куремса". Тому 1258 р. у Сараї вирішили приборкати нарешті непокірного володаря Південно-Західної Русі й послали туди величезне військо найдосвідченішого полководця Бурундая. Данило не зміг чинити йому опору й змирився з необхідністю визнати залежність від Орди. І все ж таки економічна міць і воєнна потуга Галицько-Волинського князівства були збережені.

По смерті Данила Романовича (1264 р.) єдність Галицько-Волинського князівства була назавжди втрачена. Його брат Василько не зміг, а може, й не збирався заступати брата у відповідальній ролі глави держави. Характером і державними здібностями Василько значно поступався старшому братові. Він тримав лише частину Волині з Володимиром і вважався в родині "отцем и господином", хоча відтоді великого князя фактично не стало. Галицько-Волинське князівство було розділене між ним і синами Данила. Лев сів у західній частині, володіючи Львовом і Перемишлем, Мстиславу дісталася Східна Волинь із Луцьком, а Шварно отаборився в Галичі, маючи на додаток ще й Чорну Русь і Забужжя на півночі Волині.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.