Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХУІ-ХУІІІ ст - Страница 10

У перший період унійного руху позитивним фактом цього дійства було хіба те, що уніяти пробудили православних до літературної діяльності, примусили їх писати полемічні трактати й книги, активніше зайнятися питаннями освіти, книгодрукування, через що вони перенесли свою культурну столицю зі Львова до Києва і тут заснували сильний Київський Парнас, а з ним і свій вищий учбовий заклад, знову вивівши Київ у загальнонаціональний культурний центр.

Визвольна війна Богдана Хмельницького потужно вдарила по уніятству, і цей конфесійний рух почав загасати; літературної продукції від уніятів почало надходити щодалі менше, хоча вона й була. Загалом же, полеміку супроти православних за унію в другій половині XVII ст. вели вже не так уніяти, як римо-като-лики (Теофіл Рутка, наприклад), зокрема, активно цим займалися єзуїти (М. Ціховський, Б. Бойм, 3. Согникевич та інші) — це виразно показує, в чиєму вона була інтересі. Взагалі, унія в цей час стала ідеєю не визначальною, поки до неї не приступили львівський, луцький та перемишлянський єпископи, а особливо братства, які репрезентували українське міщанство.

Ідея унії знову воскресла, вже в українських колах, у 1677 році, коли львівський єпископ Йосип Шумлянський звернувся від свого гуртка (єпископ перемишлянський Інокентій Винницький та архімандрит, згодом єпископ, Варлаам Шептицький) до папського нунція з готовністю прийняти унію. Цьому сприяла, можливо, поразка турків під Чигирином, після якої відкривалася можливість російської експансії на захід України. Але 1678 р. Чигирин від турків упав, тож ідея унії не була втілена в життя. Однак після сумного 1686 р., коли було, з одного боку, укладено Вічний мир між Росією та Польщею, що закріплював поділ України між цими державами, і коли українську церкву, з другого боку, було підпорядковано Москві, Йосип Шумлянський перестав підлягати владі київського митрополита, як такого, що перебуває в чужій державі і підлягає московському, а не константинопольському патріярху, й найменувався блюстителем Київської митрополії та києво-печерським архімандритом, не допускаючи на свою територію людей київського митрополита, а загалом прагнучи стати осібним галицьким митрополитом. Отже, не помилимося, коли скажемо, що унійні настрої знову поширилися між західноукраїнського православ’я, і це сталося внаслідок розколу України на дві частини, що входили до різних держав, і через здійснення підступного шахрайського підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхату.

Під вплив Й. Шумлянського в цей час перейшла й Луцька єпис-конія, де після від’їзду до Києва Гедеона Святополка-Четвертинсько-го було поставлено єпископом Атанасія, брата Йосипа Шумлянського. Але от що цікаво: приймати унію, незважаючи на свою декларацію в 1677 р., Йосип Шумлянський не поспішав, хоча польський король Ян Собеський енергійно щодо того наполягав, кілька разів безуспішно скликаючи собори українського духовенства. Зрештою, Йосипа Шумлянського тут можна зрозуміти: він не бажав безпосередньо підлягати Польщі, яка продовжувала вести римо-католицьку експансію, через це й вів свою досить тонку дипломатичну гру, принаймні Яну Собеському схилити його до унії так і не вдалося, незважаючи й на те, що єпископ вважався ніби приятелем короля.

Другу унію було офіційно прийнято 1700 р. Згадаймо нашу періодизацію історії Козацької держави: саме в цей час почалася Північна війна, а вже в 1701 р. російські війська ввійшли до Польщі й безцеремонно ганяли мов зайця луцького єпископа Ди-онисія Жабокрицького. Історія цього єпископа показова (її докладно виписано в літописі Самійла Величка): він хотів залишатися православним, але, зіштовхнувшись із тупою російською формалістикою та диктатом, змушений був перейти до унії, потім загинув у російських казематах. Це все наочно свідчило, що Йосип Шумлянський та його прибічники, прийнявши унію, цього разу вчинили мудро, бо в такий спосіб вони обороняли українську церкву від російської експансії, яка провадилася не лише політично та мілітарно, а й у духовних сферах. Відтоді уніятська церква поступово почала набирати функцій національної, але в певному регіоні, про що свідчить діяльність сильного Почаївсько-го культурного осередку. У 1732 р. тут розпочала діяльність друкарня, що видала велику кількість книг для потреб уніятської церкви, тут з’явилася знаменита антологія духовної пісні «Бого-гласник», саме тут почала культивуватися ідея заміни книжної української мови й церковнослов’янської народною українською (видання Юліяна Добриловського), з цього гуртка вийшло ряд цікавих письменників, згадати б хоча Тимофія ІІІуровського.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.