Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХУІ-ХУІІІ ст - Страница 2

Козацька держава має свою історію та передісторію. Принаймні сама ідея такої держави з’являється ще в XVI ст., відтак перш ніж перейти до розвитку у формі встановленої держави, належить подати картину її початків чи витоків: як заявилася, як установлювалася, як уписувалась у систему суспільно-політичного мислення своєї доби і впливала на неї, як міцніла, виростала, аж поки не дійшло до вибуху Визвольної війни 1648 р., коли Козацька держава утворилася реально на практиці, хоча певні ЇЇ форми впроваджувалися раніше іншими козацькими державотворцями: (ідеться про те, що Богдан Хмельницький зі своїми соратниками постав не на порожньому місці, а продовжив давно визначений і відповідно скерований історичний процес. Коротко зупинюся й на історії постання козацького стану як такого, зрештою, як цю традицію відбито в козацьких історичних пам’ятках. Зупинюся також і на перших проектах Козацької держави чи взагалі держави на українському терені, що відведе нас знову-таки в XVI ст., треба сказати, ще мало вивченому істориками з цієї точки зору. Сталося це з цілком конкретних причин: ми далеко не завжди мали змогу плекати вільне українське історичне мислення.

Річ конечна: наука історія не має творитися від наперед заданого — ідеологічного, емоційного чи наукового передзавзяття; вона повинна прагнути збагнути факти, відтак, коли вони нові й руйнують установлені раніше висновки, їх належить або скоригу-вати цими новими фактами, або просто відкинути, якщо вони суперечні. Це, зрештою, я також чинив у цій книзі.

Той, хто прочитає її, зможе помітити, що не про всіх гетьманів я веду мову окремо, хоч не оминаю діяльність тих, які в державотворчому відношенні вели себе деструктивно: йдеться про Юрія Хмельницького, Якима Сомка, Івана Брюховецького, Павла Тетерю, Михайла Ханенка, Дем’яна Многогрішного. Так, Ю. Хмельницький у договорах з Московією (Переяславські статті 18 жовтня 1659 року) не тільки не встоявся на Березневих статтях 1654 року, укладених його батьком, а й дозволив їх, на догоду царському уряду, сфальшувати; так перетворено в договір вони й записані, а сам договір ще й було видано друком — саме це згодом у стосунках між Україною та Росією призводило до чималих ускладнень та непорозумінь, та про це далі буде мова. Допустився він і втрат козацьких прав та вольностей, укладаючи з поляками Слободшцепський трактат 1660 р. Юрій Хмельницький тут відмовився від великого досягнення, здобутого в переговорах Івана Виговського з Польщею, — ідеї Великого князівства Руського. Всі подальші дії цього гетьмана мали міжусібний характер, і саме при ньому відбувся розкол на Правобережну та Лівобережну Україну з двома гетьманами, які й почали між собою криваве змагання, що українському державотворенню не просто пішло на шкоду, а стало для нього фатальним. Діяльність цього гетьмана як турецького васала також не дала Україні нічого корисного, а тільки завдала шкоди. Я. Сомко та

І. Брюховецький також сприяли розпаленню міжусібних змагань, перший був розкольником національної єдності, а другий дав себе скрутити російським дипломатам і підписав вельми шкідливі для своєї землі Московські статті 1665 р., за якими на Лівобережжя вводилося російське окупаційне військо. Певною мірою Іван Брюховецький реабілітував себе тим, що отямився і, як пізніше Іван Мазепа, піднявся на національно-визвольне повстання (цього також не треба забувати), повиганявши російських воєвод з України; мав він і героїчні сторінки у своїй діяльності, зупинив-бо нахід на Лівобережжя поляків на чолі з королем Яном-Казимиром у 1663-1664 рр., але загалом при ньому Україна також немало втратила прав і свобод, отже, державотворцем його годі назвати, так само, як П. Тетерю чи М. Ханенка — польських сателітів, особливо другого, який розладнав переговорний процес Петра Дорошенка з Польщею в Острозі й посприяв розколу України вже не на два, а на три гетьманства. Д. Многогрішний також був розкольником і фактично посприяв новому розділові України на два гетьманства після того, коли вона з такими труднощами знову возз’єдналася після смерті І. Брюховець-кого. І хоч йому вдалося, певною мірою, виторгувати в Московії дещо з прав та вольностей козакам та народові українському на Лівобережжі, однак і його гетьманування мало характер деструктивний, бо розкол України — це біда невідшкодовна, годі було змінювати національну єдність на непевні обіцянки московської дипломатії. Про так званих гетьманят — С. Опару, П. Суховія, Куницького, Могилу та інших — говорити ширше не випадає: перші два були звичайні амбітники, які ставили власний інтерес вище державного, а останні — незначні польські маріонетки. Таким, зрештою, був і П. Тетеря, який, тікаючи після свого безславного правління з України, захопив гетьманський скарб та клейноди — як справжній злодій.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.