Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХУІ-ХУІІІ ст - Страница 3

Важка й печальна історія українського державотворення в ХУІІ-ХУІІІ ст. У своїй розповіді я намагатимуся подати її, не оминаючи гірких сторінок, помилок гетьманів та їхніх дорадників. Мав рацію В. Винниченко, коли казав: при читанні української історії треба вживати брому, тобто заспокійливого засобу. Але ми, жалкуючи над помилками наших державотворців і на їхні невдачі, не повинні забувати й іншого: українці в ХУІІ-ХУІЇІ ст. поклали неймовірні зусилля і з’явили немало геройства та самопожертви, щоб свою державу, в межах можливості, встановити та її втримати. Попри все, вона зуміла проіснувати 135 років, від 1648 по 1783 р., а це час немалий. У неймовірно складних, винятково несприятливих обставинах довелося творити Козацьку державу. Не перелічити мільйонних жертв, покладених в ЇЇ ім’я і задля неї, і про них не маємо ніколи забувати, адже дуже часто гинули найкращі, найчесніші, найпатріотичніше настроєні, ідейні, сумлінні, а хитрі, безідейні, шкурники, безчесні виживали й сіяли своє лихе зерно в наш генофонд. Однак у часі проростало не лише воно, а й зерно чисте та відбірне — народжувалися нові й нові покоління, котрі кидались у боротьбу за нашу волю й незалежність, і тривало це від повстання Северина Наливайка в кінці XVI століття аж по Коліївщину 1768 р. У цій страшній, довготривалій, більш як на півтора століття, зверненій на всі боки проти поневолювачів (поляків, росіян, турків, татар) війні, ми потерпіли поразку, та й який народ міг би таку війну витримати? Але головна причина тієї поразки була не так у тому, що ми не змогли оборонитися від лихих своїх сусідів (хоч і не без того), як у тому, що не навчилися єдності й часто замість аби воювати супроти нападника, ворога чужого, воювали самі зі своїми. І знову-таки, чи знайдеться історик, який скаже — скільки братньої крові навзаєм у нас пролилося? І це прокляття наше тягнеться за нами ще з часів Київської держави ІХ-ХІІІ ст. аж до останніх визвольних змагань. Отже, не втримувалися ми, і держава наша пропадала кілька разів в історичному часі не так через те, що вороги були сильні, а ми слабкі, як через незгоду, яку не раз оплакували українські поети — від автора «Слова о полку Ігоревім» до часів пізніших. «Чрез незгоду всі пропали, самі себе звоювали», — як писав Іван Мазепа1.

І тце один неперехідний гріх ми мали, який вельми заважав нам сконсолідуватися й утриматися — не вірили в самих себе й у власну силу та спроможність незалежно існувати в цьому світі й правити самі собою, а все шукали, щоб хтось нам державу нашу організувати й утримати допоміг. І справді, дивовижна це річ! У IX ст. покликали варягів на чолових князів, і ця варязька династія правила нами кілька століть; у XIV ст. піддалися Литві, а по тому й Польщі, і знову чужі правителі правили нами століття. А коли піднялися супроти Польщі, знову шукали чужого монарха — в Московщині, тій-таки Польщі, Туреччині, Швеції. Хотіли мати собі свободу й немало крові за неї пролили, але все бажали, щоби правив нами хтось чужий. Історія козацького державотворення про це свідчить на кожному кроці. Отож ці дві великі речі — відсутність єдності й віра в те, що хтось нам допоможе стати на ноги й збудувати власну державу, — більше всіх ворогів нас знищували й умаляли, і поки не усвідомимо цих найбільших своїх хвороб та болячок, поти не зведемося з колін і не станемо рівними серед рівних. Доки будуть у нас переважати партійні, конфесійні, групові інтереси і доки не осягнемо святої ідеї національної єдності, не будемо сильними; доки не збагнемо, що мусимо стати на ноги самі, доки не перестанемо сподіватися на іноземного «дядечка», котрий нам допоможе, не будемо з іншими й рівними і не зживемо загніждженого і заглибленого в нас комплексу рабства. Раб перестає бути рабом не через мрії про свободу, а через віру у свою людську иовновартісність — цей історичний урок треба пізнати і засвоїти передусім. Народ наш вільнолюбний, здатний на героїчний чин, на змагання за свою свободу, любить свою землю і вміє на ній працювати, але до того треба йому ще історичної мудрості, а мудрість — це і є: навчитися єдності та віри в себе, свою правду, силу, волю, бо таки мав рацію Тарас Шевченко, коли проголошував і навчав нас, що «в своїй хаті своя й правда, і сила і воля». Не маючи єдності, пропадемо, з єдністю станемо сильними і нас почнуть поважати у світі. Коли повіримо в себе, перестанемо оглядатися за чужим володарем, то збудуємо собі дім, який стане для нас і нащадків наших вільним та вічним. Коли навчимося шанувати й любити себе самих, шануватимуть нас і сусіди; коли повіримо у свою силу та спроможність, на нас перестануть дивитися зажерливим оком: хижак б'є слабкого, сильного остерігається; і це закон природи, який неперехідний.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.