Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХУІ-ХУІІІ ст - Страница 8

Кросна, С. Оріховський, С. Кленович, Й. Верещинський, Ян Щас-ний-Гербурт, який постав на захист українського народу, брати Зи-моровичі та інші, котрі відчували себе синами землі української, хоч і мислили себе громадянами Річі Посполитої.

Меншого поширення досягли реформатори-протестанти, які, в основному, мали прихильників у шляхетських колах: і між них були визначні особистості — як Христофор Філалет (Мартин Броневський), автор полемічного твору «Аиокрисис», чи Юрій Немирич, один із авторів Гадяцького трактату.

Головною ж конфесією українців лишалося православ’я, яке в XVI ст. переживало своє відродження (Острозький літературно-науковий гурток, Львівський та Волинський культурні осередки). Українське православ’я певного мірою стало ідеологією українського визвольного руху, особливо після з’єднання його з козацтвом, елітою-войовником і творцем Козацької держави. Це з’єднання сталося після акцій П. Сагайдачного, який разом із військом Запорозьким вступив до Київського братства. Значною мірою сприяв з’єднанню православ’я з козацтвом Петро Могила, який навіть замислював національний патріярхат і став творцем національної вищої освіти на православній основі. З’єднання української православної церкви з козаками дало ідеологічну наснагу Визвольній війні українського народу і грало свою поступову роль у становленні Козацької держави. З другого боку, саме в середовищі українського православ’я почала з’являтися деструктивна течія, бо ідея союзу з Москвою, така фатальна для України, була витворена саме в середовищі православної церкви: москвофільство

3. Копистенського та його гуртка, створення ченцями Києво-Печерської лаври «Синопсису» на замовлення російського уряду і нарешті — приєднання до Московського патріярхату за Г. Свято-полка-Четвертинського, що згодом призвело до ліквідації української православної церкви і переростання ЇЇ в російську, — цей процес завершився в другій половині XVIII ст. Немало православних владик та священиків стало колаборантами й служило Москві всупереч інтересам рідного народу (згадати б у XVII ст. єпископа Методія чи протопопа С. Адамовича, або митрополита С. Мислав-еького у XVIII ст., котрий запровадив русифікацію учбового процесу в Україні), хоча, з другого боку, в середовищі українського православ’я було чимало поборників Козацької держави, які часом ставали її ідеологами (Д. Балабан, Й. Нелюбович-Тукальський, Д. Баранович, В. Ясинський, Й. Кроковський та інші).

Не можна обійти тут питання й про унію — одне з найскладніших в українській історії. Це явище зі своїми темними та світлими сторінками, як, зрештою, й інші конфесійні явища, — спробуймо в тому посильно розібратися. Скажу наперед, іцо ідея унії в її чиєгому вигляді, тобто без домішки політики, мене самого, значною мірою, приваблює. Більше того, вважаю, що коли б Україна прийняла християнську віру не за східною, а західною конфесією, тобто римо-католицькою, ще в часи князя Володимира Великого або хоч би короля Данила Галицького, ми мали б сьогодні менше проблем і жили б як народ, твердо вписаний у європейський контекст, а отже, були б у цивілізаційному розвитку значно на вищому рівні, ніж ми є, адже римо-католицька конфесія значно більшою мірою сприяла розвитку літератури, культури, освіти, науки та мистецтва, аніж східнокатолицька (нагадаю, що слово «католицька» в перекладі означає «вселенська»). Але одне — суб’єктивне бажання чи бачення людини теперішнього часу, а друге — історія, яку змінити за своїм бажанням годі, хоч багато хто того суб’єктивно й прагне. Що було, те було навіки дане, і його можна лишень по-різному осмислювати, не умаляючи й не вигадуючи фактів, а не змінювати хід подій, більше того, кожну подію належить осмислювати не з позицій теперішніх потреб та бажань, а вписано в конкретну історичну ситуацію, тобто її треба зрозуміти.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.