Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХУІ-ХУІІІ ст - Страница 9

Отже, давайте глянемо, у який час було реалізовано унію. Шістнадцяте століття — це був час консолідації українського народу, час його відродження із прагненням до самостійного життя. Саме в цей час фіксуємо активні спроби повернути собі історичну пам’ять, відчути себе повноцінним, самодостатнім етносом із глибокою історичною традицією та культурою. Відродження до нас ішло двома шляхами: його почали творити, як ми казали вище, православні (Острозький, Волинський, Львівський культурні осередки, братства) та й так звана «католицька русь». «Католицька русь», цей факт ми ще згадаємо, навіть прагла в XVI ст. відділитися від дієце-зійного підпорядкування Польщі, а підлягати безпосередньо папі римському. Здавалося б, ідея унії при такому розкладі сил мала виникнути сама від себе, тобто будителі римо-католицької та православної конфесій мали б об’єднатися навколо ідеї національного відродження, і коли б так справді сталося, унія була б фактом єднання, а не розбрату, і ми вступили б на нормальний еволюційний шлях самоозначення. Але відбулося щось зовсім протилежне: унія стала в першому своєму періоді рудиментом розколу нації, отже, явищем деструктивним, а не конструктивним. Чому ж так сталося? А тому, що в процес нормального конфесійного з’єднання силоміць втрутилася Польська держава, яка вже тоді була стурбована зростом національної свідомості в Україні, спротивом її політики заковтування України та імперіялістичної експансії, тобто Польща як держава почала впроваджувати давню імперіялістичну доктрину — розділяй і володарюй. Український народ, який виявив прагнення до консолідації та самоусвідомлення, треба було розколоти, для чого й вбито в його соціальну структуру кілька клинів. Перший — роз’єднати шляхту та козацтво, тобто еліту-войовника, головного тодішнього носія ідеї державності. Це й було з великим успіхом учинено: шляхта полонізувалася, по-польському католичилася, економічно й політично втягувалася в структуру Річі Посполитої через систему привілеїв, тобто полонізуватися шляхті було економічно й політично вигідно — це розкривало реальні перспективи до задоволення своїх інтересів, тоді як задоволення цих інтересів через здобуття власної держави ставало важке, вимагало жертв, відтак ставало менше перспективним. Природа людська така, що, топчучи стежки, людина вибирає найкоротший і найраціональніший скерунок. Але Польща розуміла: заковтнути шляхту — цього для втілення її імиеріялістич-них забагів замало, треба було ще одною клина, щоб розколоти українську суспільність духовно. Для того й використано ідею унії, яка витала тоді в кращих умах (згадаймо, що й сам Костянтин Острозький був не проти цієї ідеї), щоб перетворити її із засобу консолідації в засіб розколу — ось чому таким гарячим захисником унії став єзуїт Петро Скарга, один із тих, хто цю духовну ідею хотів перетворити в політичну на користь Польщі. Тому й козаки сприйняли унію як розкол, а не акт єднання, і почали супроти неї запеклу боротьбу, та й переважна більшість українського народу: й міщани, і духовенство, і православна шляхта дивилися па унію як на замисел супроти себе, відтак витворили велику полемічну літературу, завзято супроти неї постаючи. Тому ж супроти унії палко виступили й провідники нації — II. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Ви-говський (згадаймо пункт про не прийняття унії в Гадяцькому трактаті) та інші; ось чому гостро негаційно супроти унії були наладнані й офіційні козацькі літописи.

Загалом же, унійний рух у першому своєму періоді (тобто до повстання Б. Хмельницького) був елітарним, а не загальнонародним, хоч і здобув певного поширення, бо толерувався Польською державою. Але тут випливає вельми цікаве питання: православні вважали упіятів зрадниками, але чи вважали такими вони себе самі? І чи мав рацію непримиренний Іван Вишеиський, пишучи, що єпископи пішли на унію заради матеріяльної вигоди та й тільки? Очевидно-таки, пі! Про це свідчить Декларація єпископів 1596 р. Іпатій Потій, Ве-ніямін Рутський та Йоасаф Кунцевич були людьми непересічними і в правдивість своєї ідеї щиродушно вірили; повторимо, сама ідея унії була цілком світлою, хоч не кожне об’єднання приносить добро та злагоду, а часто й навпаки. Недаремно до уніятів згодом пристали гак! уми, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович і Кирило Тран-киіліон-Ставровецький — не за матеріяльною вигодою вони вганялися. Водночас, були серед ініціяторів унії й люди аморальні, згадати б К. Терлецького. Окрім того, уніатська церква, встановившись, не стала прислужником Польщі й носієм ідеї поглинання в її колонізаційних заходах, вона відстоювала свій обряд і свою українськість, через що між упіятами та римо-католиками відбувалися зіткнення та конфлікти. Сама ж «католицька русь» свою державотворчу українську місію в XVII ст. почала втрачати й поступово розчинилася в «польському морі», як зникла поступово й творена нею польсько-українська література — цей процес завершився, в основному, в кінці першої половини XVII ст., хоч не можна забувати й таких фактів, коли римо-католик із тієї ж «католицької русі» Михайло Кричев-ський рішуче перейшов на бік повсталого козацтва, ставши найближчим соратником Богдана Хмельницького й героїчно поклав за Україну свою голову. Та й не тільки він один.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.