Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава - Страница 10

“наше святе місто Львів, слава народу і честь-”, тобто стольний город; до речі, столичність для українців Львова підкреслювали потім у своїх поезіях брати Зиморовичі. До числа українських міст вводяться Замостя та Київ, “колишня великокнязівська столиця”, — як крайні точки тієї землі на Заході та Сході. 1 хоч Київ у часи поета лежав у руїнах, саме С. Кленович проголосив його значення для України:

“Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, має таку ж він вагу...”

Описує С. Кленович і Кам’янець — як могутню фортецю, що вважалася для ворога нездобутною, Луцьк, Буськ, Сокаль, Го-родно, Белз, Перемишль, Дрогобич, “багатий на ропу”, Холм, Красностав, отже, визначається територія колишнього Галицько-Волинського князівства. Роксоланія для С. Кленовича цілком окреслений етнотериторіальний простір, він навіть словом не прохоплюється про його тодішнє державне входження в Річ Посполиту, і це на той час була вельми цікава позиція — визнання самодостатнім недержавного народу, хоч колись державний він був. Із опису С. Кленовича мимовільно випливає думка, що під країною, в даному разі Роксоланією, треба розуміти населення певного народу, а народ визначається системою своїх звичаїв, занять, вірувань та навичок, переказів, навіть ремесел, що поет тут описує. Тобто народ визначається не державним статусом, а своєю соціально-психологічною природою.

Відома річ, що зародки козацького державотворення з’являють-ся-таки в XVI столітті, і почалося воно від самоорганізації оборони населення від татарських нападів. Очолило цю самоорганізацію українське магнатство, саме тому в XVI столітті на чолі козаків бачимо князів (Вишневенькі, Ружинські), старост (Дашкевич, Претвич) тощо, тобто відбувався надзвичайно цікавий процес злиття верхів суспільства з низами (те, що М. Стрийковський назвав “єдністю” чи “згодою”), — процес, вельми необхідний для кристалізації національного тіла. Згодом Польща, треба признати, зрозуміла цю велику собі небезпеку і немало сили поклала на розбиття цього альянсу, переманивши аристократію нашу в католицизм і в той спосіб відірвавши її від свого народу, а це значить, що народ обезголовився, відтак натуральний процес державотворення почав творитися лише знизу, з козацько-посполитих мас, захопивши тільки незначну частину української шляхти, а з магнатів лише одного — Юрія Немирича, тобто нація змушена була тратити значну енергію на витворення своїх горішніх прошарків суспільства наново. З цього погляду звертає на себе увагу поетична полономовна пам’ятка, датована 1584 роком, тобто тим, у який постала й “Роксоланія” — “Ерісебіоп” — жалібний вірш на смерть Михайла Вишневецького, каштеляна київського, старости черкаського, канівського, лютинського, який немало воював з татарами і в якого, хоч і зветься він оборонцем Річі Посполитої, інтереси — оборона власне України, причому зазначається: “добрих гетьманів також Україна мала, гетьманів з чужих країн не потребувала”, крім того, тоді при магнатських дворах створювалися школи рицарства, де рицарі “повсякчас ремеслу навчались”, і тим самим створювалося рицарство України, яке при військовій потребі миттю піднімалося, бо вояк “не удома, а в степу мусить вікувати” і “не допустить добрий син землю плюндрувати”, буде заступати матір власними грудьми, і оця матір розумілася як Україна (Русь); більше того, Подільська земля зветься “Князівська Русь”, а синові вмерлого поет подає науку, щоб він наслідував “батьківську справу, Україні послужив (зауважимо, не Річі Посполитій, а таки Україні) як державець правий” (Марсове поле. — Кн. І. - С.127).

Так поступово пробуджувалася українська державна свідомість. Цікаво, що магнати не, соромилися тісного зв’язку з козаками та й самі себе так звали. Йосип Верешинський у своєму поетичному творі “Побудка”, виданому у Вільно в 1594 році, свідчить про козацтво як про значну мілітарну силу, а князя Вишневецького (Байду) зве “козаком бойовим”, що не раз бив татар. Згадує І Претвича, старосту барського. Зрештою, спілка між козацтвом та

Українським вищим шляхетством не протривала довго, і цьому посприяло не тільки те, що поляки з ксьондзами таки зуміли зденаціоналізувати шляхетство, а й унутрішні суперечності між аристократією та козаками. Здається, край цій спілці поклало повстання Криштофа Косинського (вважають, що він був поляк родом), яке історики часто зображують як антипольське, хоч це була війна цілком внутрішня, міжусібна, про що й написав поему “Про Острозьку війну під П’яткою’’ Симон Пекалід (1600). Про свої наміри поет вістить уже в заклику до музи, з’являючи, що війну розпалила Алекто — богиня помсти, одна із фурій. Автор недаремно вияснює тут генеалогію князів Острозьких — для того, щоб показати, проти кого повстав К. Косинський. Короткий виклад української історії подає таке: пращуром нашим був Рус (до речі, оригінальна гіпотеза). Потім Кий побудував на Дніпрі фортецю, тоді були князями Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав, від яких і походять Острозькі. Отже, повстання проти Острозьких подається як повстання проти віковічних володарів Русі, через що похід Косинського зветься грабіжницьким, а почався він “через отруту якусь”, що “зароїлась у душі”, через прагнення влади і голод, а кажучи сучасним терміном, було антифеодальним. Найцікавіше ж те у поемі, що автор зовсім не осуджує козацтва як такого, навіть славить “зброю й мужів з-за порогів”, а Хортицю зве “вірною захисницею люду всякого” і захоплено пише про козацькі морські походи. Слава Запорозького Війська на цей час мала вже свою героїчну історію, і Косинський у промові перед козаками перечислює її віхи: походи проти Криму, Туреччини, Молдови, Московщини — подвиги, яких бажали б “могутні царі й полководці”. Якихось виразних резонів на виправдання свого братовбивчого походу Косинський не знаходить. Пізніше, зазнавши поразки, козаки признають ганебність свого акту, бо Острозький завжди “бував милосердний до низових” і не раз виривав їх “з нещасть величезних”, а саме повстання — це зневаження “честі Острозької”, тобто перших князів України. Відповідаючи козакам через посланця, князь Острозький запитує: “Що ж наробило, розважте, шалене свавілля?” і відзначає, що ця міжусобна пожежа змогла розв’язати братовбивчу війну, знищити ларів (духів, охоронців домашнього вогнища) і вигнати русів із їхніх поселень. Є війни, вказує тодішній голова нації, справедливі (Божі), а є безбожні, в яких не варто брати участі, бо це розпалює гнів Божий, і Бог за те нашле на землю свою помсту (ці гіркі слова, зазначимо, згодом цілком збулися). Вказується також на непостійність козацтва. В останній своїй промові гетьман К. Косин-ський покаянно згоджується, що це він “сплюндрував ці міста, повні чару”, від шаленого серця і бажання “надмірно зухвалої свободи”. В заключній промові князь жалує на те, що стільки “душ одважних” полягло у братовбивчій війні замість того, щоб боронити Вітчизну.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.