Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава - Страница 3

Важка й печальна історія українського державотворення в XVII — XVIII століттях. У своїй розповіді я намагатимуся подати її, не оминаючи гірких сторінок, помилок гетьманів та їхніх дорадників. Мав рацію Володимир Винниченко, коли казав: при читанні української історії треба вживати брому, тобто заспокійливого засобу. Але ми, жаліючи над помилками наших державотворців і на їхні невдачі, не повинні забувати й іншого: українці в XVII — XVIII століттях виклали неймовірні зусилля і з’явили немало геройства та самопожертви, щоб свою державу, в межах можливості, встановити та її втримати. Попри все, вона зуміла проіснувати 116 років, від 1648 по 1764 рік, а це час немалий. У неймовірно складних, винятково несприятливих обставинах довелося творити Козацьку державу. Не перелічити мільйонових жертв, покладених в її ім’я і задля неї, і про них не маємо ніколи забувати, адже дуже часто гинули найкращі, найчесніші, найбільш патріотично настроєні, ідейні, сумлінні, а хитрі, безідейні, шкурники, безчесні виживали і сіяли своє лихе зерно в наш генофонд. Однак у часі проростало не лише воно, а й зерно чисте та відбірне — народжувалися нові й нові покоління, котрі кидались у боротьбу за нашу волю й незалежність, і тривало це від повстання Северина Наливайка в кінці XVI століття аж по Коліївщину 1768 року. У цій страшній, довготривалій, більш як на півтора століття, зверненій на всі боки проти поневолювачів (поляків, росіян, турків, татар) війні, ми потерпіли поразку, та й який народ міг би таку війну витримати? Але головна причина тієї поразки була не так у тому, що ми не змогли оборонитися від лихих своїх сусідів (хоч і не без того), як у тому, що не навчилися єдності і часто замість воювати супроти нахідника, ворога чужого, воювали самі з собою. 1 знову-таки, чи знайдеться історик, який скаже — скільки братньої крові навзаєм у нас пролилося? І це прокляття наше тягнеться за нами ще з часів Київської держави IX — XIII століть аж до останніх визвольних змагань. Отже, не втримувалися ми, і держава наша пропадала кілька разів в історичному часі не так через те, що вороги були сильні, а ми слабкі, як через незгоду, яку не раз оплакували українські поети — від автора “Слова о полку Ігоревім” до часів пізніших. “Чрез незгоду всі пропали, самі себе звоювали”, — як писав Іван Мазепа.

І ще один неперехідний гріх ми мали, який вельми заважав нам сконсолідуватися й утриматися — не вірили в самих себе й у власну силу та спроможність незалежно існувати в цьому світі і правити самі собою, а все шукали, щоб хтось нам державу нашу організувати й утримати допоміг. 1 справді, дивовижна це річ! У IX столітті покликали на князів варягів, і ця варязька династія правила нами кілька століть; в XIV столітті піддалися Литві, а по тому й Польщі, і знову чужі правителі правили нами століття. А коли піднялися супроти Польщі, знову шукали чужого монарха — в Московщині, тій-таки Польщі, Туреччині, Швеції. Хотіли мати собі свободу й немало крові за неї пролили, але все бажали, щоб правив нами хтось чужий. Історія козацького державотворення про це свідчить на кожному кроці. Отож, ці дві великі речі — відсутність єдності і віра в те, що хтось нам допоможе стати на ноги і збудувати власну державу, більше всіх ворогів нас знищували й умаляли, і поки не усвідомимо цих найбільших своїх хвороб та болячок, поти не зведемося з колін і не станемо рівними серед рівних. Доки будуть у нас переважати партійні, конфесійні, групові інтереси і доки не осягнемо святої ідеї національної єдності, не будемо сильними; доки не збагнемо, що мусимо стати на ноги самі, доки не перестанемо сподіватися на іноземного “дядечка”, котрі™ нам допоможе, не будемо з іншими й рівними і не зживемо загніждже-ного і заглибленого в нас комплексу рабства. Раб перестає бути рабом не через мрії про свободу, а через віру в свою людську повновартісність — цей історичний урок треба пізнати і засвоїти передусім. Народ наш вільнолюбний, здатний на героїчний чин, на змагання за свою свободу, любить свою землю і вміє на ній працювати, але до того треба йому ще історичної мудрості, а мудрість — це і є: навчитися єдності та віри в себе, свою правду, силу, волю, бо таки мав рацію Тарас Шевченко, коли проголошував і навчав нас, що “в своїй хаті своя правда, і сила і воля”. Не маючи єдності, пропадемо, з єдністю станемо сильними і нас почнуть поважати у світі. Коли повіримо в себе, перестанемо оглядатися за чужим володарем, то збудуємо собі дім, який стане для нас і нащадків наших вільним та вічним. Коли навчимося шанувати й любити себе самих, шануватимуть нас і сусіди; коли повіримо в свою силу та спроможність, на нас перестануть дивитися зажерливим оком: хижак б’є слабкого, сильного остерігається; і це закон природи, який неперехідний.

Розглянувши життя та діяльність гетьманів-державотворців, щоб викінчиш свою тему, мені доведеться звернутися ще до двох підтем: про те, як бачили наші предки державу в ідеалі, тобто утопічно; як мріяли про справедливий і щасливий устрій і яким його уявляли; зрештою, якого правителя бажали в себе мата в супротилежність до реального. Мушу сказати, що ця тема в українській науці фактично не розроблялася, хоч певні принагідні міркування й розвідки в дослідників були. Адже це й справді цікаво: не лише докладно оглянути те, як ми боролися за свою державу, але яку висновували у мріях своїх. Про те, що утопічні суспільства омріювали мислителі Заходу, знає у нас кожна освічена людина, а про те, про яку державу мріяли ми самі, — таки мало хто. Виявляється ж, що й тут не пасли задніх, більше того, як показав зібраний мною матеріал, українці ідеально хотіли бачити свою землю як зосередження добра, свободи й добробуту, а образ правителя її розумівся супротилежний до тирана, мав той бути мудрий, лагідний, поміркований і турботливий за народ.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.