Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава - Страница 5

Другий значний період історії Козацької держави — час національно-визвольних повстань, від С. Наливайка до Б. Хмельницького. В цей період фіксуємо дві тенденції в державотворчих змаганнях: еволюційну та революційну, кажучи сучасними термінами. Частина козацької еліти у з’єднанні із частиною шляхта виступає за автономістичне формування Козацької держави в державному тілі Річі Посполитої (еволюційний шлях), образно кажучи: як дитина при матері, шоб, вирісши, почати самостійне життя — природний і натуральний процес. Цю політику провадили С. Кішка, П. Сагайдачний, М. Дорошенко, останні два фактично сформували автономічну структуру Козацької держави на основі козацьких проектів (хоч і не повністю) Йосипа Верешинського, про які буде мова в етюді “Утопічне державотворче мислення в давній українській літературі”, створених ще в часі повстання С. Наливайка. Але біда в тому, що не в родині матері мусила жити дитина, а з мачухою, яка не тільки не хотіла, щоб дитина виросла і стала до самостійного життя, а всупереч природі, як то підкреслював анонімний автор “Історії Русів”, бажала, щоб те дитя ввійшло до її лона, розчинилось у нім і народилося вже дитям єдинокровним собі, котре усамостійнюватися не мало б ніякої потреби. Саме через цю кричущу протиприродність імперіалізму як суспільної субстанції й народжуються національно-визвольні змагання поневолених народів. Через це, за загальнолюдською шкалою моральних вартостей, імперіалізм — субстанція негативна, лихоносна і насильницька за своєю природою, вона ж ідентична із шовінізмом, тобто націоналізмом пануючої держави; а національно-визвольний рух — субстанція позитивна, яка прагне повернути природний стан речей, що є, як писали давні мислителі, поверненням до Бога як світової гармонії, бо кожен народ, малий чи великий, має жити за своєю волею та правдою на своїй землі і при своїх вольностях та правах, — це і є націоналізм пригноблених, упосліджених та уярмлених, це націоналізм, так би мовити, прогресивний, бо веде до свободи й добра нації. Отже, козацькі повстання першої половини XVII століття мали характер цілком національно-визвольний, і провідники їхні Трясило, Павлюк, Гуня, Остряниця та інші робили реальні спроби революційного звільнення через збройне відсічення від мачухи-держави, удава-поглинача, котрий В основу своєї політики клав грубу експансію.

Третій період — повстання Богдана Хмельницького, його звуть ше Визвольною війною, яке й вибухло через те, що процес мирного, еволюційного виростання й утвердження Козацької держави став уже безвиглядний. Ця війна тривала до смерті великого гетьмана в 1657 році й далі, а зовсім не до 1654 року, як часом і тепер, цілком фальшиво, в догоду російській імперіалістичній історіографії, продовжують датувати деякі історики. Цей третій період, на мою думку, завершується встановленням Великого князівства Руського за Гадяцьким трактатом, що було вищою точкою прагнень самого Б. Хмельницького, — це сталося вже за Івана Виговського. Падіння ж Виговського (1659) позначило кінець епохи Б. Хмельницького, тобто цього третього періоду.

Четвертий період — Руїна. Вона почалася не з І. Виговського, як часом пишуть, а з Юрія Хмельницького, тобто з розколу України на два гетьманства, вбирає в себе гетьманування самого Юрія, Я. Сомка, І. Бруховецького, Д. Многогрішного, П. Дорошенка, М. Ханенка та частину І. Самойловича — завершується падінням Чигирина в 1678 році, а перед цим — падінням П. Дорошенка. Це період роздроблення України, час важких її бід.

Зрозуміло, чому наступає п’ятий період — стабілізація Козацької держави (в російській протекції) на Лівобережжі — народ утомився й прагнув спокою. На Правобережжі в цей час ведуться тільки спроби відновити козацьке управління, певною мірою і щасливі. Гетьманували тоді на Лівобережжі І. Самойлович та І. Мазепа. Період цей протягся до 1700 року, а на Правобережжі до 1702 року, коли було придушено повстання С. Палія. На Лівобережжі він завершився з початком Північної війни Роси із Швецією.

Шостий період 1702 — 1724 років, який завершився смертю Павла Полуботка, — час експансивної ліквідації козацької автономії Петром І, тобто російський цар почав запроваджувати ту ж таки політику заковтування, яку вела щодо України Польща. Через це повстання І. Мазепи, а потім і П. Орлика, було закономірною реакцією козацтва на цей процес, так само і “тихий бунт” І. Скоропадського, і “паперова війна” Павла Полуботка. Зі смертю П. Полуботка та ув’язненням його прибічників (дехто також загинув) в казематах Петропавлівської фортеці починається (точніше, він почався зі смертю І. Скоропадського, а після смерті П. Полубот-ка утвердився остаточно) той-таки процес, що й за Польщі після поразки повстання Я. Остряниці; тоді козацькою автономією почали керувати польські комісари (навіть полковники були замінені на поляків); а за Петра І Україною почала правити Малоросійська колегія, так само й чимало полковницьких міст посіли іноземці, зокрема й росіяни. Отже, Петро І ліквідацію Козацької держави провадив за польською схемою, але жорстокішими та брутальнішими методами, вживши і відвертого геноциду (винищення козаків як державотворчої еліти в далеких військових походах та на канальних роботах, про що скажемо далі у відповідному місці; тотальний вивіз у Росію українських учених людей; ув’язнення і терор Таємної канцелярії, що передчасно обезкровило націю і не дало їй сили піднятися на нове національно-визвольне повстання, ідентичне до повстання Богдана Хмельницького). Цей період можна продовжити до 1727 року, тобто до року відновлення гетьманства.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.