Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава - Страница 6

Сьомий період, від Данила Апостола (1727) по гетьманство К. Розумовського (1764), на Правобережжі — по 1768 рік, коли вибухла Коліївщина: час агонії Козацької держави, хоч обидва гетьмани робили реальні, щоправда, нещасливі спроби її реанімувати — про це в нас буде докладна мова. Сюди ж кладеться дипломатична війна Пилипа та Григора Орликів із Росією з еміграції, їхні спроби організувати антиросійську коаліцію європейських держав, що допомогло б відновити Козацьку державу й гарантувало б її свободу та незалежність. Перехід Запорозької Січі під царську руку позбавив П. Орлика мілітарного скріплення його планів. Завершився цей період падінням Козацької держави.

И нарешті, восьмий період: ліквідаційний, від 1765 — 1768 років до появи “Енеїди” І. Котляревського, а на заході України — до створення почаївського культурного осередку другої половини XVIII століття і закарпатського культурного осередку того-таки часу. На Лівобережжі йде поступове знищення державних структур Козацької держави, починається боротьба опозиційна (“Історія Русів”, Новгород-Сіверський патріотичний гурток, місія Василя Капніста в Німеччину, діяльність Г. Полетики, Сковородинський проект “Горньої республіки” як духовного з’єднання освіченого стану, що було передтечним творенням української духовної республіки, створеної остаточно вже в XIX столітті зусиллями українських романтиків).

Така в загальних рисах найоб’єктивніша періодизація історії Козацької держави. Той, хто прочитає цю книжку, зможе помітити: Визвольна війна українського народу, і я вже про це говорив, почалася тоді, коли козацтво сформувалося як державотворча еліта-войовник, тобто в кінці XVI століття, і відтоді та війна фактично не припинялася, аж доки не була Козацька держава цілком знищена. Про шо це говорить? А про те, що обставини виходу цього державного утворення із автономічного у нормальне, незалежне, виявилися настільки складні й непереборні, що козацтво, незважаючи на те, що постійно декларувало себе як “вільну націю”, з неволі остаточно вибитися так і не змогло. Але змагатися воно не переставало, доки існувало, тобто доки його не було ліквідовано остаточно, зокрема й шляхом геноциду, що його запроваджували Петро І і цариця Анна Іоанівна. І ще один урок із цього історичного досвіду: вельми заважало козакам створити й утвердити власну державу те, що вони значною мірою задовольнялися автономією, а не стали відразу ж твердо й одностайно за незалежність і повну суверенність. Не перемітиш збройно, український народ, хоч і втратив еліту-войовника, почав творити еліту літературну (визначення того-таки В. Липинського) і боронити свою самодостатність та етнічну окремішність уже не шаблею, а пером і розумами своїми.

І ще одне, вельми важливе питання треба поставити, бо я його не розробляю в окремому етюді-роздумі: конфесійне, адже в конфесійному відношенні, як і політично, Україна в ті часи не була єдиною, що значною мірою спричинилося до її розмежування та відсутності єдності; хоч і в межах однієї і тієї ж конфесії єдність політична не завжди витримувалася (і в римо-католицькій, і в уніатській, і в православній конфесіях були і націонал-патріоти й націонал-відступники). Цікаво те, що конфесійна роз’єднаність українців з’являється саме в тому ж XVI столітті, з якого починається новий виток національного самоусвідомлення нашого народу; тоді ж таки знову було серйозно поставлено постулат та ідею Української держави, ця ідея, як розповімо далі, вийшла з римо-католицьких українських кіл. У XVI столітті можемо говорити про три конфесії серед українців: так звана “католицька русь”, яка формувалася з числа вихованців західноєвропейських університетів і частково з місцевої шляхти, що вже окатоличилася, — саме ця верства принесла на українські землі ідеї Ренесансу і форми ренесансної культури, передусім поезії (поезія так званих “рутенців”, що писали латинською мовою). Явище “католицької русі” наукою поки мало ще вивчене, на неї вперше звернув серйозну увагу І. Вагилевич, а пізніше ВЛипинський, але останній, займаючись в основному Хмельниччиною, докладно цієї проблеми не вивчав і не залишив на цю тему спеціальної монографії — на неї, гадаю, ще прийде час. Саме “католицька русь” витворила на зламі XVI — XVII і в першій половині XVII століть своєрідну латинську і польсько-українську літературу, пам’ятки якої введено останнім часом в український літературний процес виданнями: “Аполлонова лютня” (К., 1982), “Пісні Купідона”, “Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX століть” (К., 1984), Антологія української поезії в 6-ти томах. Т. І (К., 1984), “Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X — поч. XIX століть”. — Кн. І (К., 1988), Кн. ІІ (К., 1989); “Українська поезія XVI століття” (К., 1987). Не знаючи її і не вводячи в український контекст, годі зрозуміти й рух української історії того часу. З “католицької русі” вийшли визначні мислителі й поети: ГГ. Русин з Кросна, С. Оріховський, С. Кленович, Й. Верешинський, Ян Щасний Гербурт, який постав на захист українського народу, брати Зиморовичі та інші, котрі відчували себе синами землі української, хоч і мислили себе громадянами Річі Посполитої.

Меншого поширення д осягли реформатори-протестанти, які, в основному, мали прихильників у шляхетських колах: і між них були визначні особистості — як Христофор Філалет (Максим Броне всь кий), автор полемічного твору “Апокрисис”, чи Юрій Не-мирич, один із авторів Гадяцького трактату.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.