Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава - Страница 7

Головною ж конфесією українців лишалося православ’я, яке в XVI столітті переживало своє відродження (Острозький літературно-науковий гурток, львівський та волинський культурні осередки). Українське православ’я певною мірою стало ідеологією українського визвольного руху, особливо після з’єднання його із козацтвом, елітою-войовником і творцем Козацької держави. Це з’єднання сталося після акцій П. Сагайдачного, який разом із Військом Запорозьким вступив у Київське братство. Значною мірою сприяв з’єднанню православ’я з козацтвом Петро Могила, який навіть замислював національний патріархат і став творцем національної вищої освіти на православній основі. З’єднання української православної церкви з козаками дало ідеологічну наснагу Визвольній війні українського народу і грало свою поступову роль у становленні Козацької держави. З другого боку, саме в середовищі українського православ’я почала витворюватися деструктивна течія, бо ідея союзу з Москвою, така фатальна для України, була витворена саме в середовищі православної церкви: москвофільство З. Копистенського та його гуртка, створення ченцями Києво-Печерської лаври “Синопсису” на замовлення російського уряду і нарешті — приєднання до Московського патріархату за Г. Святополка-Четвертинського, шо згодом призвело до ліквідації української православної церкви і переростання її в російську — цей процес завершився в другій половині XVIII століття. Немало православних владик та священиків стало колаборантами і служило Москві всупереч інтересам рідного народу (згадати б у XVII столітті єпископа Методія чи протопопа С. Адамовича, або митрополита С. Миславського у XVIII столітті, котрий провів русифікацію учбового процесу в Україні), хоча, з другого боку, в середовищі українського православ’я було чимало поборників Козацької держави, які часом ставали її ідеологами (Д. Балабан, Й. Нелюбович-Тукальський, Л. Баранович, В. Ясинський, Й. Кро-ковський та інші).

Не можна обійти тут питання й про унію — одне з найскладніших в українській історії. Це явище зі своїми темними та світлими сторінками, як, зрештою, й інші конфесійні явища, — спробуймо в тому посильно розібратися. Скажу наперед, що ідея унії в її чистому вигляді, тобто без домішки політики, мене самого, значною мірою, приваблює. Більше того, вважаю, що коли б Україна прийняла християнську віру не за східною, а західною конфесією, тобто римо-католицькою, ще в часи Володимира або хоч би короля Данила Галицького, ми мали б сьогодні менше проблем і жили б як народ, твердо вписаний у європейський контекст, а отже, були б у цивілізаційному розвитку значно на вищому рівні, ніж ми є, адже римо-католицька конфесія значно більшою мірою сприяла розвитку літератури, культури, освіти, науки та мистецтва, аніж східнокатолицька (нагадаю, що слово "‘католицька” в перекладі означає “вселенська”). Але одне — суб’єктивне бажання чи бачення людини теперішнього часу, а друге — історія, яку змінити за своїм бажанням годі, хоч багато хто того суб’єктивно й прагне. Що було, те було навіки дане, і його можна лишень по-різному осмислювати, не умаляючи й не вигадуючи фактів, а не змінювати хід подій, більше того, кожну подію належить осмислювати не з позицій теперішніх потреб та бажань, а вписано в конкретну історичну ситуацію, тобто її треба зрозуміти.

Отже, давайте глянемо, в який час було реалізовано унію. Шістнадцяте століття — це був час консолідації українського народу, час його відродження із прагненням до самостійного життя. Саме в цей час фіксуємо активні спроби повернути собі історичну пам’ять, відчути себе повноцінним, самодостатнім етносом із глибокою історичною традицією та культурою. Відродження до нас ішло двома шляхами: його почали творити, як ми казали вище, православні (острозький, волинський, львівський культурні осередки, братства) та й так звана “католицька русь”. “Католицька русь”, цей факт ми ще згадаємо, навіть прагла в XVI столітті відділитися від дієцизійного підпорядкування Польщі, а підлягати безпосередньо папі римському. Здавалося б, ідея унії при такому розкладі сил мала виникнути сама від себе, тобто будителі римо-католицької та православної конфесій мали б об’єднатися навколо ідеї національного відродження, і коли б так справді сталося, унія була б фактом єднання, а не розбрату, і ми вступили б на нормальний еволюційний шлях самоозначення. Але відбулося щось зовсім протилежне: унія стала в першому своєму періоді рудиментом розколу нації, отже, явищем деструктивним, а не конструктивним. Чому ж так сталося? А тому, що в процес нормального конфесійного з’єднання силово втрутилася Польська держава, яка вже тоді була стурбована зростом національної свідомості в Україні, спротивом її політики заковтування України та імперіалістичної експансії, тобто Польща як держава почала впроваджувати давню імперіалістичну доктрину — розділяй та володарюй. Український народ, який виявив прагнення до консолідації та самоусвідомлення, треба було розколоти, для чого й було вбито в його соціальну структуру кілька клинів. Перший — роз’єднати шляхту та козацтво, тобто еліту-войовника, головного тодішнього носія ідеї державності. Це й було з великим успіхом учинено: шляхта полонізувалася, по-польському католичилася, економічно й політично втягувалася в структуру Річі Посполитої через систему привілеїв, тобто полонізуватися шляхті було економічно й політично вигідно — це розкривало реальні перспективи до задоволення своїх інтересів, тоді як задоволення цих інтересів через здобуття власної держави ставало важке, вимагало жертв, відтак менше було перспективним. Природа людська така, що, топчучи стежки, людина вибирає найкоротший і найраціональніжий ске-рунок. Але Польща розуміла: заковтнути шляхту — цього їй для втілення її імперіалістичних забагів замало, треба було ще одного клина, щоб розколоти українську суспільність духовно. Для того й використано було ідею унії, яка витала тоді в кращих умах (згадаймо, що й сам Костянтин Острозький був не проти цієї ідеї), щоб перетворити її із засобу консолідації в засіб розколу — ось чому таким гарячим захисником унії став єзуїт Петро Скарга, один із тих, хто цю духовну ідею хотів перетворити в політичну на користь Польщі. Тому й козаки сприйняли унію як розкол, а не акт єднання, і почали супроти неї запеклу боротьбу, та й переважна більшість українського народу: й міщани, і духовенство, і православна шляхта дивилися на унію як на замисел супроти себе, відтак витворили велику полемічну літературу, завзято супроти неї постаючи. Тому ж супроти унії палко виступили й провідники нації — П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський (згадаймо пункт про знесення унії в Гадяцькому трактаті) та інші; ось чому гостро негаційно супроти унії були наладнані й офіційні козацькі літописи.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.