Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Козацька держава - Страница 8

2 ПІгіпук в


Загалом же, унійний рух у першому своєму періоді (тобто до повстання Б. Хмельницького) був рухом елітарним, а не загальнонародним, хоч і здобув певного поширення, бо толерувався Польською державою. Але тут випливає вельми цікаве питання: православні вважали уніатів зрадниками, але чи вважали такими вони себе самі? І чи мав рацію непримиренний Іван Вшиенський, пишучи, що єпископи пішли на унію заради матеріальної вигоди та й тільки? Очевидно-таки, ні! Про це свідчить Декларація єпископів 1596 року. Іпатій Потій, Веніамін Рутський та Йоасаф Кунцевич були людьми непересічними і в правдивість своєї ідеї щиродушно вірили; повторимо, сама ідея унії була цілком світлою, хоч не кожне об’єднання приносить добро та злагоду, а часто й навпаки. Недаремно до уніатів згодом пристали такі уми, як Мелетій Смот-рицький, Касіян Сакович і Кирило Транквіліон-Ставровецький — не за матеріальною вигодою вони вганялися. Водночас, були серед ініціаторів унії і люди аморальні, згадати б К. Терлецького. Окрім того, уніатська церква, встановившись, не стала прислужником

Польщі й носієм ідеї поглинання в її колонізаційних заходах, вона відстоювала свій обряд і свою українськість, через що між уніатами та римо-католиками відбувалися зіткнення та конфлікти. Сама ж “католицька русь” поступово свою державотворчу українську місію в XVII столітті почала втрачати й поступово розчинилася в “польському морі”, як зникла поступово й творена нею польсько-українська література — цей процес завершився, в основному, в кінці першої половини XVII століття, хоч не можна забувати й таких фактів, коли римо-католик із тієї ж “католицької русі” Михайло Кричевський рішуче перейшов на бік повсталого козацтва і героїчно поклав за Україну свою голову, ставши найближчим соратником Богдана Хмельницького. Та й не тільки він один.

У перший період унійного руху позитивним фактом цього акту було хіба те, що уніати розбудили православних до літературної діяльності, примусили їх писати полемічні трактати й книги, щільніше зайнятися питаннями освіти, книгодрукування, через що вони перенесли свою культурну столицю із Львова до Києва і тут заснували сильний Київський Парнас, а з ним і свій вищий учбовий заклад, знову вивівши Київ у загальнонаціональний культурний центр.

Визвольна війна Богдана Хмельницького потужно вдарила по уніатству, і цей конфесійний рух почав загасати; літературної продукції від уніатів почало виходити все менше й менше, хоча вона й була. Загалом же, полеміку супроти православних за унію в другій половині XVII століття вели вже не так уніати, як римо-католики (Теофіл Рутка, наприклад), зокрема, активно цим займалися єзуїти (М. Ціховський, Б. Бойм, З. Согникевич та інші) — це виразно показує, в чиїм вона була інтересі. Взагалі, унія в цей час стала ідеєю не визначальною, поки до неї не приступили львівський, луцький та перемишлянський єпископи, а особливо братства, які репрезентували українське міщанство.

Ідея унії знову воскресла, вже в українських колах, у 1677 році, коли львівський єпископ Йосип Шумлянський звернувся від свого гуртка (єпископ перемишлянський Інокентій Винницький та архімандрит, згодом єпископ, Варлаам Шептицький) до папського нунція з готовністю прийняти унію. Цьому сприяла, можливо, поразка турків під Чигирином, після чого відкривалася можливість російської експансії на Захід України. Але 1678 року Чигирин від турків упав, тож ідея унії не була втілена в життя. Однак після сумного 1686 року, коли було, з одного боку, постановлено Вічний мир між Росією та Польщею, що закріплював поділ України між цими державами, і коли українську церкву, з другого боку, було підпорядковано Москві, Йосип Шумлянський перестав підлягати владі київського митрополита, як такого, що перебуває в чужій державі і підлягає московському, а не константинопольському патріарху, й найменувався блюстителем Київської митрополії та києво-печерським архімандритом, не допускаючи на свою територію людей київського митрополита, а загалом прагнучи стати осібним галицьким митрополитом. Отже, не помилимося, коли скажемо, що унійні настрої знову поширилися між західноукраїнського православ’я, і це сталося через увічнення розбиття України на дві частини, що входили до різних держав, і через шахрайське підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

Під вплив Й. Шумлянського в цей час перейшла й Луцька єпископія, де після відходу до Києва Гедеона Святополка-Чет-вертинського було поставлено єпископом Афанасія, брата Йосипа Шумлянського. Але от що цікаво: приймати унію, незважаючи на свою декларацію в 1677 році, Йосип Шумлянський не поспішав, хоча польський король Ян Собеський енергійно щодо того налягав, кілька разів безуспішно скликаючи собори українського духовенства. Зрештою, Йосипа Шумлянського тут можна зрозуміти: він не бажав безпосередньо підлягати Польщі, яка продовжувала вести римо-католицьку експансію, через це й вів свою досить тонку дипломатичну гру, принаймні, Яну Собеському схилити його до унії так і не вдалося, незважаючи й на те, що єпископ вважався ніби приятелем короля.

Другу унію було офіційно прийнято 1700 року. Згадаймо нашу періодизацію історії Козацької держави: саме в цей час почалася Північна війна, а вже в 1701 році російські війська ввійшли до Польщі і безцеремонно ганяли як зайця луцького єпископа Діо-нисія Жабокрицького. Історія цього єпископа показова (її докладно виписано в літописі Самійла Величка): він хотів залишатися православним, але, зіштовхнувшись із тупою російською формалістикою та диктатом, змушений був перейти до унії, потім загинув у російських казематах. Це все наочно свідчило, що Йосип Шумлянський та його прибічники, прийнявши унію, цього разу вчинили мудро, бо в такий спосіб вони українську церкву обороняли від російської експансії, яка провадилася не лише політично та мілітарно, а й у духовних сферах. Відтоді уніатська церква поступово почала набирати функцій національної, але в певному регіоні, про що свідчить діяльність сильного почаївського культурного осередку. В 1732 році тут розпочала діяльність друкарня, що видала велику кількість книг для потреб уніатської церкви, тут з’явилася знаменита антологія духовної пісні “Богогласник”, саме тут почала культивуватися ідея заміни книжної української мови й церковнослов’янської народною українською (видання Юліана Добрилов-ського), з цього гуртка вийшло ряд цікавих письменників, згадати б хоча Тимофія Шуровського.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.