Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Повернення отаманів Гайдамацького краю - Страница 10

Кайдани порвіте,

/ вражою, злою кров'ю Волю окропіте,

І ставали малороси українцями. Лютнева революція, яка була логічним продовженням Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”. Юрко Тютюнник, свідок епохи та її творець, так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання”. А вміння “вганяти ножа” без жалю повернули українцям 1914 - 1916 роки...

І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом.

Перша світова війна, освіживши почуття згарищами, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.

Блакитний, Вовгура, Ґонта (Лютий-Лютенко), Григор'єв, Кваша, Кощо-вий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати і сестра Соколовські, брати Чучупаки - хіба перелічиш усіх ватажків повстанського руху 1919 - 1920-х років, які отримали військову освіту на фронтах Першої світової?

Перша світова війна зробила ще одну величезної ваги справу - озброїла український народ: сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу.

Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...

Одне, чого не зробила війна, не розвіяла російського дурману в головах малоросійської інтелігенції. Маса українська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні, як вони казали, “передової російської культури”. І раз у раз заганяла в спину національної революції ніж облудної соціалістичної, проросійської демагогії.

Якби ж то вони - оці більшовики винниченківського штибу у вишиваних сорочках - агітували російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини!

Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися мало-освіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як “захисники трудового народу”. І маса - щира й наївна - з пошанівком ловила кожне їхнє “розумне слово”, “брехнею підбите”...

“Українці не мають наміру одривати Україну від Росії... - за український народ “вирішував'' кімнатний теоретик Михайло Грушевський. - Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язи з нею”. А В. Винни-ченко, який почував “себе в Росії вдома” і сприймав - за власним визнанням - інтереси “цеї колишньої в'язниці” “близькими, своїми”, рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенетів смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію на фронтах Першої світової.

Але через туман демагогії про “братерство української та російської демократії”, “про спільний дім - Російську федерацію”, все наполегливіше пробивався голос прямого нащадка Тараса Шевченка - ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського:

“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, - писав він, - а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”

Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежину збройної ооротьби проти історичного ворога - імперської Росії.

Лише те, що Міхновський зі своїми однодумцями - після півторастоліт-ньої демілітаризації і демобілізації українців - створив перші два полки українського війська - ім. Гетьмана Богдана Хмельницького та ім. Гетьмана Павла Полуботка - ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини.

Як шкода, що життєва стежка Міхновського не перетнулася зі стежками Холодного Яру, як шкода, що Микола Міхновський не був поруч з отаманами Гайдамацького краю Григор'євим або Зеленим! Чи були б здійснені ними оті помилки, про які й зараз згадуєш з болем в серці?! Але історію не повернеш... її “лише” можна творити так, як не змогли попередники.

Хотілося, щоб передача “Отамани Гайдамацького краю” освіжила почуття мирного, запліснявілого українського егоїста і наочно показала, що доки він не стане вершником, доти не варто розраховувати на власне економічне процвітання, бо набутки заберуть силою чи підступом.

Отож, спом'янемо гайдамаків XX століття. Не будемо, як і вони, “радитись зі слабими про силу, зі сліпими про світло, з розбійниками про мир і злагоду”. “Запозичимо у них духа і віри”. Повчимося у них любити Україну.

Автор

Вони воювали за Україну, як за щось особисте

Отаманія. Це слово й досі для багатьох звучить із присмаком гіркоти. Комуністичні пропагандисти продовжують зображувати ватажків українського революційного селянства бандитами та грабіжниками. Українські ж демократи кількох поколінь уперто намагаються приректи отаманів на довічне ув'язнення бездумних стереотипів: анархісти і край! Отамани - і ніхто інший - винні у поразці Національно-визвольних змагань!

Дискусія на тему козаччини та її ролі в історичній долі українського народу триває вже не одне десятиліття...

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.