Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

“Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький - Страница 1

Василій



Ульяновський




“Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький - Страница 1
“Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький - Страница 1

Іванови^



V


“Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький - Страница 1

Друкується за рішенням вченої ради Національного університету "Острозька академія " (протокач М 4 від 26 листопада 2009 р.)



У 5і Ульяновський Василій.



“Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький : монографія // В. Ульяновський. - Острог : Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2009. - Вип. 2.-168 с.



У монографії розповідається про життя Костянтина Івановича Острозького - одного з найславетніших представників князівської династії Острозьких. Основна увага приділяється його участі у воєнних кампаніях, його підтримці Православної церкви, господарській та політичній діяльності.



Для науковців, викладачів, студентів, широкого кола читачів.



ІвВК 978-966-2254-13-6



© Ульяновський В., 2009 © Видавництво Національного університету “Острозька академія ", 2009



ЗАТЕРТИЙ ОБРАЗ: ПРИСУД ІСТОРІЇ ЧИ ВИНА ІСТОРИКІВ?



Історія, а точніше історики, розпорядилися так, що Костянтин Іванович Острозький (1460-1530) опинився в тіні свого сина Василя-Костянтина. Чому так? Історію як текст, а тому й історичну пам’ять творять інтелектуали: вони визначають, про що варто писати й повідомляти сучасникам і нащадкам, трансплантуючи свої уявлення про минуле. Інтелектуали ж навколо Дому Острозьких зібралися вже за Василя-Костянтина, вони існували за кошти та з милості саме цього князя. То ж ці інтелектуали, які першими розпочали прославляти Острозьких, у передмовах до видаваних в Острозі книг вміщували панегірики меценату острозького книгодрукування та засновнику “Волинських Афін”. Друковані книги, особливо ж Острозька Біблія, поширилися не лише в сучасному Василю-Костянтину східноєвропейському світі, але й продовжували славу його імені у віках та народах аж до сьогодення.



Так в історії виник штучний “перекіс”: Костянтин Іванович, котрий серед усіх представників роду добився найвищих урядів, прославився як неперевершений воєначальник, мав незаперечний вплив у державі та на її правителів (великих князів литовських та королів польських), якому неодноразово владарі влаштовували тріумфальні зустрічі в столицях, про звитягу якого повідомляли дипломати до усіх європейських дворів, який фактично “створив Острожчину” (тобто максимально збільшив її земельні володіння) - загалом особа, що була другою після короля в державі та першою за значущістю зробленого з-поміж усіх Острозьких, - раптом була “витіснена” молодшим сином, слава якого обмежувалася обширами Русі, який не досяг висот державних урядів (зупинився на київському воєводстві), котрий не отримав і десятої частки земельних надань від владаря в порівнянні з батьком, якого прославляли лише придворні панегіристи, - і от саме він був перетворений інтелектуалами його доби на “першого” і найбільш значущого з Острозьких.



-З-



Така доля меценатів-інтелектуалів ранньомодерної доби: підтримувані ними творчі особистості цінують насамперед культурно-освітні проекти й у своїх текстах для історії й про історію прославляють їх фундаторів як головних творців історії. Без острозького інтелектуального гуртка та видавничого центру широковідомий нині образ Василя-Костянтина просто не існував би. Його реальна популярність не була надто великою серед сучасників, на відміну від гучної слави та популярності батька за його життя, про якого знала ледь не вся католицька Європа, православна людність та мусульманський Схід. Однак у Костянтина Івановича не було інтелектуалів-панегіристів, він їх, власне, й не потребував, оскільки мав інші життєві орієнтири й бачив, що його справи належно оцінені, прославлені та пошановані. Але ж саме в цьому й проявилася “посмішка Кліо”: задля пам’яті в історії слід зважати на істориків та спонукати їх до творення відповідних текстів, які не стільки важливі для сучасників (вони оцінюють самостійно), скільки саме для нащадків та історичної пам’яті. Костянтин Іванович не мав не лише свого біографа, але й не попіклувався про офіційні панегірики. А інтелектуали при боці його сина просто використали його ще не забуту славу як “стартовий майданчик” для уславлення свого благодійника Василя-Костянтина.



Це підхопили всі автори православного спрямування, оскільки для них важливим був образ борця за православ’я проти унії та католицизму, а не “спокійний” образ визначного церковного мецената й молитвеника Костянтина Івановича, за якого ще не було такого жорсткого протистояння (забулося, що саме тому й не було, оскільки великий гетьман литовський силою свого авторитету й клопотань добивався підтвердження прав та привілеїв православної церкви, ліквідації обмежень у її функціонуванні тощо). Як не дивно, але історіографія пізнішого часу, “зачарована” змальованим густими фарбами та розтиражованого в стародруках і полемічних творах образом Василя-Костянтина, продовжила лінію вивищення сина над батьком.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.