Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

“Славний для всіх часів чоловік”: князь Костянтин Іванович Острозький - Страница 9

Цей запис становить неабиякий інтерес з погляду менталітету московської влади, яка намагалася віднайти засоби впливу на князя щодо неможливості порушення ним клятви. Такий “ключ” був віднайдений у цілому конклаві духовних осіб на чолі з митрополитом. Отже, вже на початку йшлося про те, що Острозький подав великому князю прохання “за свою вину” через посередництво митрополита Симона, єпископа Сарського Трифона, Спаського архімандрита Афанасія, Чуцівського архімандрита Феогноста, Си-моновського архімандрита Варлаама, Спасо-Андронівського архімандрита Митрофана, Богоявленського ігумена Ніла. Всі ці московські духівники виступали ніби спільними поручителями за Острозького перед Василем Івановичем, а також колективним прохачем за нього. І саме “их для прошенья и челобитья” великий князь Василь III Костянтина Івановича “слугу своего пожаловал, нелю-бье свое мне отдал”. Отже, основна ставка була зроблена на православну релігійну свідомість Острозького, який не може зневажити прохання та поручительство за нього поважних духовних осіб. Подальший текст запису був стандартний, тобто він вказує на вимоги московської сторони, але не власні слова та зобов’язання Острозького. Йшлося про те, що заприсяжений мав служити великому князю і дітям його до смерті (“до своего живота”), ні до кого не переїздити (“а не отьехати ми от своего государя... к его братье ни к иному ни к кому”), не чинити сюзерену та його сім’ї зла, лише добро (“а добра ми своему государю и его детям хотети везде во всем и до своего живота; а лиха ми своему государю... не мыслити ни думати, ни делати никакими делы никоторою хитростью”) та повідомляти про лихі чутки, як тільки отримає будь-яку підозрілу інформацію. Якщо ж Острозький порушить присягу (“что йму думати и починати, или что явится которое мое лихо перед моим государем”), його вільно покарати смертю (залежно від вини), і “не буди на мне милости Божией и Пречистой Матери”, а також чудотворців Петра, Алексія, Леонтія Ростовського, Сергія і всіх святих “ни в сей век, ни в будущий”. Ручався за правдивість присяги Острозькьго сам митрополит Симон та перераховані духовні особи, окрім того, “для крепости” Острозький цілував перед святинею “честный животворящий крест”. Заприсяжний запис підписав та запечатав митрополит Симон, а про підпис та печатку Костянтина Івановича в документі не йшлося60. Отже, головним гарантом присяги Острозького було московське духовенство на чолі з митрополитом та “жест” цілування хреста у храмі. Мабуть, великокнязівська влада вважала, що цей сакрум правосланого храму та хреста з часточкою Животворного древа, а також авторитет духовенства не дозволить Острозькому порушити клятву. Чому ж все-таки Костянтин Іванович погодився на присягу й чому порушив її?

Знову повторимо: князь присягнув не Івану III, який його полонив і намагався схилити до покори впродовж п’яти років, а його синові Василію ПІ, який дещо пом’якшив своє ставлення до в’язня, як і взагалі спочатку демонстрував інший стиль поведінки та управління державою, ніж у батька. Саме в той час до Москви прибуло посольство імператора Максиміліана на чолі з Юстусом Гортінгером, яке одним із головних завдань мало клопотатися про звільнення полонених литовців та лівонців61. Гадаємо, що ця обставина спричинила описаний крок великокнязівської влади: Острозького не відпустили під претекетом того, що він перейшов на московську службу.

Присяга Острозького інтерпретується як тактичний хід, оскільки при першій нагоді, перебуваючи на литовському кордоні, князь утік до Литви. Томаш Кемпа зазначає, що втеча князя замислювалася давно, оскільки у ВКЛ він більше втрачав, ніж здобував у ВКМ: не до порівняння вищий статус і наближеність до правителя, значно більші маєтки; його становище в Москві не могло відшкодувати князю тих економічних, політичних і гонорових позицій, які він обіймав у Литві, окрім того, йому важко було подолати недовіру московської еліти62. В усьому цьому є певна рація, і все ж не варто забувати про ґрунтовне поняття “батьківщини”, протиставлення “свого” і “чужого”. На Волині віддавна проживав рід Острозьких, там і в Києві лежали предки князя, увесь спосіб життя його у ВКЛ дуже відрізнявся від того, що він побачив у Москві та Вологді. Іншими словами, перебування у Московському князівстві було для Острозького не просто складним і менш вигідним, але й незатишним і незвичним, якщо ще брати до уваги абсолютистський стиль влади Івана III. А як же з порушенням присяги? У практиці православних існував спеціальний обряд “закляття”: якщо доводилося робити щось проти власної волі, особливо ж присягати, то таємно можна було провести цей короткий обряд, щоб перед Господом звільнитися від присяги. Острозький, імовірно, знав про цю традицію, адже він присягав не правителю, який полонив гетьмана, а його наступнику, котрому не був зобов’язаний “честю” полоненого безпосередньо. Нагадаємо також, що князі і державці литовсько-московського порубіжжя, які неодноразово здійснювали переходи й присягали, не робили з цього особливої проблеми й не відчували “урази честі” за кожної нової присяги й зміни правителя. Всі вони були православні й так само стандартно клялися в Москві на традиційному тексті й за традиційним сакральним обрядом63. Утім, російська історіографія (не кажучи вже про сучасників-”московитів”), починаючи від М. М. Карамзіна, трактувала вчинок Острозького як зраду присяги: “Любовь к Отчизне и ненависть к России заставили его обесславить себя презренным делом: обмануть монарха, митрополита, нарушить клятву, статус достоинства и совести”. Ця оцінка ніби закам’яніла, й донині звучить навіть у підручниках російської історії. “Божий враг и государев изменник” - це означення літописця стало своєрідним “оцінним ключем” для російських авторів щодо К. І. Острозького. Проте в жодному з українських чи білорусько-литовських літописах нічого подібного немає. У Литві не знали про присягу князя? Ні, її просто не сприймали як таку.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.