Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Як і коли почала формуватися українська нація - Страница 3

Зрозуміло, що не все у запропонованій книзі може сприйматися равнозначно. Це обумовлено мало-дослідженістю проблеми загалом, її окремих аспектів, дискусійним характером деяких питань тощо. Та все ж автори вважають: такий погляд на предмет дослідження правомірний, і сподіваються, що ця публікація хоч якоюсь мірою заповнить наявну в історичній науці прогалину.

ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ В ПРОЦЕСІ ПЕРЕТВОРЕННЯ НАРОДНОСТІ В НАЦІЮ

Територія і доля народу, який її населяє, мають спільну історію. Уже в XII—XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки народності, котрі стосувалися як території, так і мови, культури, економіки, побуту та звичаїв українців. Хронологічно це збігалося з феодальною роздробленістю Київської Русі — своєрідним етапом у розвитку натурального способу виробництва. На той час сусідні країни, скориставшись децентралізацією державної влади і ослабленням князівств, поступово загарбують східнослов’янські землі, що ще більше роз’єднує останні.

Особливо спустошливих руйнувань зазнали вони під час монголо-татарської навали першої пол. XIII ст. Наслідком її стало відокремлення південно-західного і західного регіонів від північно-східного. Утворивши гігантське державне об’єднання — Золоту Орду, кочівники фактично на півтора століття загальмували економічне, політичне і культурне життя на східнослов’янських землях. Це була реальна, але не єдина загроза існуванню їх населення. Надалі, щоб відстояти етнічну незалежність і самобутність у процесі формування своєї спільності, українському народові довелося також вести тривалу виснажливу боротьбу проти литовських, польських, турецьких і угорських поневолювачів.

За таких тяжких умов відбувалося становлення етнічної території українців. У період феодальної роздробленості історично й географічно виділилися Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Волинська, Подільська та Галицька землі, Північна Буковина і Закарпаття. Природним осередком стало Середнє Подніпров’я, а суспільно-політичним, економічним і культурним центром регіону — Київ.

Саме у цей час і зафіксовано появу назви Україна. Першу згадку про неї ми знаходимо в Іпатіїв-

Ському літописі, під 1187 р. Вона була пов’язана а Переяславським князівством. Оповідаючи про смерть князя Володимира Глібовича — захисника краю від кочівників-половців, літописець зазначив: «И плака-шася по нем вси Переяславци.., о нем же Оукраина много постона». Під 1189 р. джерело називає Украйною частину Галицького князівства, розташовану між Південним Бугом і Дністром. У літописах назва Україна неодноразово вживалась паралельно з терміном Русь і Руська земля. У наступні кілька століть вона застосовувалась переважно для визначення території Середнього Подніпров’я, а пізніше поширилася на всі південно-західні руські землі, серед них і на Північну Буковину та Закарпаття.

Приблизно з середини XVII ст., особливо у роки Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654), політонім Україна утверджується на більшості земель, де мешкали українці, визначає межі розселення місцевого етносу.

Отже, поступове утворення національної території стало одним із найголовніших факторів у загальному процесі становлення української народності та її перетворення в буржуазну націю. У другій пол, XVII—XVIII ст. дальше формування території України проходило в складних історичних умовах. Це головним чином обумовлювалось неоднаковим соціально-економічним розвитком і політичним становищем окремих регіонів. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині відчувалися соціальні наслідки Визвольної війни, де найбільше в основному і відбувався складний і тривалий процес консолідації політичних, економічних засад і національної самосвідомості українців. Сама назва український усе частіше зустрічається в тогочасних джерелах, а в XIX ст. вона остаточно закріплюється за всією спільністю народу.

Неабияку роль у формуванні національної території відігравали міграції населення та освоєння нових земель. На Лівобережній Україні в другій пол. XVII—XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування нових населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як раніше. Ця територія на той час вже була досить залюдненою. Цим пояснюється факт, що протягом півтора століття тут виникло всього кілька десятків сіл і ряд

Політично-адміністративний поділ України в 1649 р.

Містечок. Так, на території нинішньої Полтавської області у XVIII ст. з’явилося близько ЗО сіл, а на Чернігівщині заснування більшої частини з них припадає на першу половину століття (Рубанка, Гми-рянка, Савин, Лупасове, Олександрівна та ін.), в другій половині виникли села Марківці, Шатура, Березова Гать й деякі інші.

Поява нових населених пунктів обумовлювалась як політичними, так і соціальними та економічними причинами. Наприклад, с. Гриньки на початку XVIII ст. (пізніше — в 60-х роках село ввійшло до складу Жовнинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, що втекли з Правобережної України від утисків польської шляхти. Воно розташувалось на землях, які перед тим відібрав чигириндібров-еький сотник І. Булюбаш у шушвалівських козаків. Подібним чином в той же час виникло і село Коряїв-ка (згодом перша сотня Полтавського полку), де оселилися ті, хто рятувався з Правобережжя від шляхетського гніту. В зв’язку з усуненням наприкінці XVIII ст. постійної загрози вторгнення кримських татар, на Лівобережжі, зокрема біля річок Орелі та Сули (притоки Дніпра), з’явилося кілька нових поселень.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.