Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Як і коли почала формуватися українська нація - Страница 4

Переселенський рух з правого на лівий берег Дніпра помітно активізувався у 60-х — на початку 90-х років XVIII ст. Десятки, сотні людей цілими родинами вирушали сюди у пошуках кращої долі. Більшість із них були українцями, але чимало переселялось і представників інших етносів, які раніше оселилися в різних районах Правобережжя.

Здебільшого міграції населення не мали спеціально організованого характеру, тому переселенці самостійно обирали місця для поселення. Інколи місцевість для освоєння визначали царський уряд або місцева адміністрація. Для цього, як правило, відводилися вільні, придатні для обробітку і сінокосів землі, а безпосередніх виробників кілька років не обкладали державними податками.

Протягом другої пол. XVII—XVIII ст. на Лівобережжя сходилися переселенці не лише з різних районів України, а й з Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших країн. У другій пол. XVIII ст. з’явилися тут і вихідці з західноєвропейських країн, зокрема на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борз-нянський повіт) було засновано шість невеликих німецьких колоній. У 60-х роках з Болгарії прибули переселенці на землі, які належали Києво-Братсько-му монастирю. Звідси вони згодом розселились на інші території.

На освоєння нових земель на території регіону значний вплив справляли фізичний приріст і розселення місцевого населення. Причому, середньорічний приріст був досить високий і загалом перевищував такий показник по Росії.

Водночас подекуди на Лівобережній Україні зустрічалося і зворотні явища. Внаслідок нещадної експлуатації селян, неврожаїв, стихійних лих і епідемій спустошеними залишались цілі села. У одній із скарг чернігівського єпископа йдеться про зубожіння його підданих — монастирських посполитих (1731) у Свержській волості (Чернігівщина): «пода-ниє за неравномерным и тяжестним в тамошних селах на консистентов денежной дачи расположением знатную узнаючи обиду и немогучи оною брлше сно-сити, многие во инние околничние маетности владел-ческие принуждены зостали поросходитися, а малое число оставшихся подданих немогущих надлежащою вистачити до катедри Черниговской и до дворца Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом, изморением, в житии своем немалую претерпевают нужду». Мешканці навколишніх сіл (Ображеївка, Ка-леївка, Шатриця) розійшлися, «пустие толко оставили дворы» через непомірний грошовий збір на утримання російського війська.

Одним із основних регіонів, куди відходило лівобережне населення — селяни, козаки, міщани, деякі старшини, — були землі сусідньої Новоросії, а також Війська Донського, де соціальний гніт був значно слабший. Мешканці Лівобережної України переселялись також і на правий берег Дніпра. Так, у 1765 р. у «Польщу» втекло близько ЗО селян і козаків, які оселилися неподалік від кордону. Сам факт закріпачення частини лівобережного селянства в 1783 р. не міг не посилити вихід населення з регіону.

На Слобожанщині міграційні процеси та освоєння нових земель тривалий час проходили досить інтенсивно. Це пояснюється, насамперед, наявністю великих масивів вільної землі. Так, у 1657 р. тут нараховувалося 64 міст і сіл, в яких мешкало до 100 тис. чол., а всього через 29 років їх уже було 232, з населенням майже 250 тис. чол. На 1732 р. кількість населених пунктів зросла до 469 (приблизно 370 тис. жителів). Наприкінці XVIII ст. на Слобожанщині нараховувалось 19 міст, понад 1 тис. сіл і слобід, 2111 хуторів де проживало близько 1 млн чол.

Заселення Слобожанщини, як і Лівобережної України, тривало вкрай нерівномірно. Швидше і густіше було заселено північ Сумського, Харківського, Охтирського та Острогозького полків, а їх південні та південно-східні місцевості — пізніше і дещо менше, Землі Ізюмського полку освоювались головним чином у останній чверті XVII ст. На початку XVIII ст. починає інтенсивно заселятися територія вздовж р. Осколу, де виникла нова оборонна лінія.

Слобідські полки комплектувалися переважно з уродженців українських земель, а також із представників інших національностей.

На 1711—1715 рр. припадає остання хвиля масового переходу населення з Правобережжя.

У другій чверті XVIII ст, освоєння земель між річками Коломак, Мож і Донець активізувалося у зв'язку з проведенням масштабних оборонних робіт. Саме тоді тут виникає ряд поселень тих, хто споруджував Південну укріплену лінію (1731—1733). Заселяли цей район головним чином росіяни і українці. Так, слободу Олексіївку заснували вихідці з Курської, Орловської, Тамбовської та Воронезької губерній.

У другій пол. XVIII ст. тривала народна колонізація Слобожанщини. Так, першими поселенцями с. Григорівни стали кріпаки, яких оселила тут графиня Гендрикова. Село Бурбулатове заснували втікачі з сусідньої Полтавщини. Воно розташувалось на землях поміщика Адама, який охоче приймав селян, оскільки це була дешева робоча сила.

Крім українців і росіян, прагнучи уникнути жорстокого національного та соціального гніту, на Слобожанщину переселялися білоруси, молдавани, волохи, серби та ін. Наприклад, у другій пол. XVIII ст. у с. Крутець Острогозького полку оселилося 5 сімей латишів, а група німців заснувала с. Рибендорф.

У формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка. Стаючи центрами сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній тощо, вони, як правило, виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, саме через них нерідко проходили головні шляхи народних міграцій. Утворення міст і містечок в різних районах України мало свої особливості. Більшість із них на Лівобережжі і Слобожанщині виросли з колишніх сіл, хуторів чи слобід.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.