Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Як і коли почала формуватися українська нація - Страница 5

Характер історичного розвитку міст та містечок найчастіше обумовлювали географічні фактори: відстань до державних кордонів, наявність річок, лісів, зручних торговельних шляхів тощо. На долю населених пунктів негативно впливали війни, зокрема напади турецьких 1 татарських орд, посилення соціального та національного гніту, неврожаї, пожежі, епідемії.

Досить сприятливі соціально-економічні умови розвитку і політичне становище згаданих регіонів у період колонізації зумовили відносно швидкі темпи містобудування, тобто концентрації населення як за рахунок природного приросту, так і завдяки прибульцям з інших країв. Наприклад, на Лівобережжі в 1783 р. зафіксовано 33 міста і 89 містечок, а всього через два роки їх кількість зросла тут відповідно до 35 і 112. На Слобожанщині в цей час нараховувалося 15 міст, а на кінець століття — 19.

Узагальнюючих даних про кількість і склад всього українського населення Російської держави до 1763 р. історична наука нині не має. Подушні переписи того часу охоплювали населення Слобожанщини і прилеглих до неї губерній Росії, зокрема Воронезької та Бєлгородської. В 1763— 1764 рр. на території Лівобережжя (без Полтавського і 4-х сотень Миргородського полків) нараховувалось 944 337 душ чоловічої статі, причому 98,82 % становили українці 1. Тоді ж тут було зареєстровано 11087 росіян. На Слобідській Україні в 1763 р. мешкало 308 125 душ чоловічої статі, з них 98,92 % українців.

Збільшувалась їх кількість і в прилеглих губерніях Росії. Так, на той час у Бєлгородській губернії їх було 174 511 душ чоловічої статі, або 19,22% від усього населення, у Воронезькій — відповідно 35 266 і 4,08 %. Як бачимо, на території останньої українців у 60-х роках було порівняно небагато, проте в окремих повітах вони навіть переважали: у Хоперському повіті — 80,82 %, Усередському — 73,7%, Павлов-ському — 57,39 % •

Отже, на Лівобережній і Слобідській Україні най-інтенсивніше освоювались землі у другій пол. XVII — першій пол. XVIII ст. Протягом усього періоду провідне місце в цьому процесі належало представникам українського етносу, зокрема переселенцям із правобережних та західноукраїнських земель. Це значною мірою сприяло зміцненню постійних етнічних зв’язків між населенням окремих регіонів, перетворенню Лівобережжя та Слобожанщини на один із своєрідних центрів формування території української бур-

Жуазної нації. Разом із українським народом в цьому брали участь й вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Грузії та інших країн.

Колонізація південної України мала свої особливості. Освоєння широких просторів від р. Синюхи (ліва притока Південного Бугу) до р. Дніпра і далі, до берегів Чорного та Азовського морів, тривало й до XVIII ст., та відбувалося відносно повільно. Одним із стримуючих факторів були постійні напади турецьких і татарських військових загонів, що робило життя в степах украй небезпечним. Тому, навіть ще у першій пол. XVIII ст. ця територія залишалась майже незаселеною. Під час збройних сутичок ново-створені населені пункти нерідко знищувалися, а їх мешканці втікали або ж потрапляли у полон до татарських чи турецьких феодалів. Отож переселенці й влаштовувалися переважно ближче до обжитих кордонів Середнього Придніпров’я, Слобожанщини й подалі від войовничих південних сусідів.

Разом з тим російський уряд, прагнучи зміцнити свої позиції у цих краях, намагався всіма засобами сприяти їх більш щільному заселенню. Досягти цього передбачалося насамперед за рахунок військової колонізації порубіжжя. Господарське освоєння південних степів помітно активізувалось після війни Росії з Туреччиною 1735—1739 рр. Особливо багато поселень з’явилося у межиріччі Дніпра і Південного Бугу.

Якщо в 1740 р. на правому березі Дніпра було лише 13 сіл і одна слобода, то через півтора десятиліття — уже 2 міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на початок 50-х років кількість сіл досягла близько 120. Майже все населення становили українці.

На початку другої пол. XVIII ст. з боку Росії вживаються заходи до прискорення міграційних процесів на землях Новоросії. Одним із них стало розміщення на північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів. Це були серби, болгари, греки. Поряд із ними селилися також росіяни, українці, молдавани та ін. Відповідно до указу від 24 грудня 1751 р. тут було створено так звану Нову Сербію з двох полків, що складалися переважно з сербів та угорців. Кожен з полків мав по 20 шанців (укріплених поселень. — Авт.), які проіснували до ліквідації згаданого утворення у 1764 р.

Поряд із Новою Сербією, між річками Бахмут і Луганка, інші іноземні переселенці в 1753 р. заснували так звану Слов’яно-Сербію у складі 16 шанців. Тут розташувалися сербські військові загони на чолі з полковником Р. Прерадовичем та І. Шевичем. Але основну масу військових поселенців становило українське і російське населення.

Необхідність швидкого освоєння півдня України, особливо прикордонних районів, зумовила появу урядового «Плану про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення» (22 березня 1764 р.). У ньому йшлося не тільки про територію Новоросійської, а й Азовської губерній. Він фактично до кінця століття визначав аграрну політику місцевої влади, становище і побут поселенців.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.