Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Як і коли почала формуватися українська нація - Страница 7

Активне заселення Новоросії тривало до середини 30-х років, а подекуди і до 50-х років XIX ст. Поселення засновувалися переважно на вільних землях. Міста і містечка на території регіону виникали здебільшого там, де були фортеці, які споруджувались для захисту населення краю від нападів ординських феодалів. Кількість таких населених пунктів поступово збільшувалася. У 90-х роках XVIII ст. тут уже існувало майже ЗО міст. Та водночас інколи спостерігалось і зворотне явище: перетворення невеликих міст і містечок на села та слободи.

Отже, на кінець XVIII ст., внаслідок визволення Північного Причорномор’я з-під панування турецьких і татарських феодалів та інтенсивних колонізаційних процесів, в основному завершилось формування національної території України. Освоєння тут нових земель відбувалося головним чином переселенцями з різних районів Лівобережжя, Правобережжя, а також із російських губерній. Без сумніву, вирішальну роль у цьому зіграли представники українського етносу, які протягом століття становили найбільшу частину населення. До середини XVIII ст. переселенці переважно займалися сільським господарством. Згодом, у зв’язку зі швидким розвитком міст і містечок, а також відносно щільним заселенням вільної землі, значна частина населення відходить у промислове виробництво, торгівлю, морську справу. Завдяки тривалій боротьбі проти іноземних загарбників і наполегливим трудовим зусиллям, підприємливості українців, росіян, а також представників інших народностей, що освоювали територію Новоросії, вона за відносно короткий проміжок часу перетворилася на густонаселений регіон із розвинутими тваринництвом, землеробством і торгівлею.

2*


19


На Правобережжі, яке майже до кінця XVIII ст. перебувало у складі Речі Посполитої, міграційні процеси мали свою специфіку. Досить активно вони проходили в другій пол. XVII — на початку XVIII ст. Після невдалого Прутського походу в Молдавію (1711), під час війни між Росією і Туреччиною (1710—1713), Петро І був змушений вивести з Правобережжя російські війська і відмовитись від претензій на ці землі. Водночас активізувалось й переселення звідси козаків і української шляхти на лівий берег Дніпра. «Тамошним же полковникам с полковою, сотенною и рядовою козацкою старшиною, з женами и детьми их и с их движимими пожитки, — вказувалося в іменному указі царя від 23 вересня 1711 р. білоцерківському полковнику А. Тансько-му, — на жилища перейти в Малую Россию, в тамошние полки, где кто пожелает».

Міграційні процеси охопили українське населення усіх семи правобережних полків: Чигиринського, Білоцерківського, Уманського, Богуславського, Брац-лавського, Корсуньського, Могилівського. Внаслідок цього в 1713—1714 рр. мало місце істотне зменшення кількості населення у південно-східних повітах Правобережжя. Проте невдовзі на цих землях почали селитися польські селянш-та міщани. Паралельно проходило дальше залюднення українськими селянами Поділля, Брацлавщини, південної Київщини. Са-ме за цих складних і суперечливих обставин у другій пол. XVII—XVIII ст. формувалася етнічна структура населення Правобережжя, більшість якого становили українці, причому представники різних верств і станів.

Велику роль у народній колонізації ряду районів Правобережної України, особливо в другій пол. XVII — першій чверті XVIII ст., відігравала існування так званих слобід, жителі яких на кілька років звільнялись від виконання повинностей на користь феодалів. Про велику кількість слобід, заснованих, зокрема, на Поділлі в перші роки після його визволення від турецького гніту, свідчить постанова сейму в Кам’янець-Подільському (1702). У документі вказувалося, що піддані, які оселяються на слободах, «висидівши» чимало часу, переходять на інше місце, завдаючи своїм панам значних збитків. Небезпідставно, вбачаючи у цьому одну з причин непокірливості підданих, подільська шляхта на згаданому сеймику заборонила проголошувати «слободи» більш як на три роки. Наступного року, після придушення на території Подільського воєводства великих вогнищ народно-визвольної боротьби, шляхта кам’я-нецького сеймику ухвалила обмежити «слободи» до одного року. Проте такі постанови у зв’язку з загостренням класових суперечностей, як правило, не виконувалися.

В окремих районах Правобережжя освоєння земель відбувалося досить швидкими темпами і на середину XVIII ст. в основному завершилося. Так, за рахунок великої кількості новоприбулих у 30-х роках, фактично закінчилось масове заселення Поділля.

Проте утворення сіл і містечок на Правобережжі мало місце і в другій пол. XVIII ст. Слід згадати, що в цей час тут зросла кількість молдавських поселень. Це обумовлювалось насамперед тим, що багато молдаван, не витримуючи турецько-фанаріотського гніту, тікали за межі батьківщини — на нижній Дністер, Поділля і далі у південні райони Брацлавського і Київського воєводств, у басейни річок Синюхи та Висі.

Народна колонізація охоплювала головним чином найбіднішу частину населення українських міст і сіл: «халупників», «коморників», ремісників — тобто ті соціальні категорії, яким нічого було втрачати на колишньому місці проживання.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.