Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Як і коли почала формуватися українська нація - Страница 8

Отже, наведені історичні факти спростовують твердження деяких вчених про культрегер-ську роль польських магнатів і шляхти в процесі заселення вільних земель Правобережної України.


В другій пол. XVIII ст. Річ Поспо-

Лита переживала глибоку політичну й економічну кризу. Вона опинилася в залежності від різних держав. її ослаблення неоднора-

,т  .  .  зово використовува-

Украінська сільська дівчина  тттт, ГЛГТТТТТ л

(XVIII ст)  ли УРЯДИ Австрії та

1  в)  Прусії. До них при

Єднувалася і Росія. Так, у 1772 р. ці держави здійснили перший поділ Речі Посполитої, внаслідок чого значна частина Білорусії відійшла до Росії. Австрія загарбала Галичину, Буковину (1774), частину Краківського воєводства, Прусія — Вармію, Поморське воєводство, частину Куявії. У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна і частина Західної Білорусії увійшли до складу Росії. В остаточному підсумку до складу Російської держави ввійшло 4 533 квадратних милі території, 410 міст і містечок, понад 10 тыс. сіл, майже 3 млн жителів. Такий хід подій значно прискорив національну консолідацію українського народу та формування його етнічної території.

Дальше заселення і освоєння земель в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті гальмувалися соціальним і національним гнітом австрійських, угорських й польських загарбників, а також «своїх» поміщиків. Проте населення цих регіонів не припиняло зв’язків як між собою, так і з жителями інших районів України. Незважаючи на усі складності історичного процесу, зміцнювалося почуття належності до українського етносу, зростала соціальна та етнічна самосвідомість, посилювалася боротьба трудящих Західної України проти чужоземного уярмлення і за об’єднання краю з українськими землями.

Протягом другої пол. XVII—XVIII ст. селяни прикордонних місцевостей Галичини відходили на заробітки в Закарпаття і навпаки. У 1789—1790 рр. тільки з Буковини в межі Росії емігрувало понад 14 тис. чол. В свою чергу, в 80-х роках відбулося значне переселення «великоросів» на Буковину. Спочатку вони мешкали в селах Климівці, Біла Криниця, Липовени та Мигодра.

Посилення національного та соціального гніту на західноукраїнських землях змушувало іноді селян чи міщан кидати обжиті місця й шукати притулку в горах або непрохідних лісових хащах. Згодом тут виникали значні населені пункти. Так, майже уся територія сучасного с. Середній Майдан (Івано-Франківська область) в період пізнього феодалізму була вкрита густим лісом. Саме тут кріпаки-втікачі натрапили на вільне від лісу місце. Звідки й виникла назва цього та навколишніх поселень: Середній Майдан, Майдан Горішній, Майдан Долішній, Майда-ник.

На території Галичини (середина XVIII ст.) існувало близько 850 населених пунктів. Причому в Галицькому і Теребовлянському повітах вільних земель було обмаль, а в гірській місцевості, Коломий-щині — багато. У 1772 р. в Галичині вже нараховувалось 70 міст і близько 800 сіл, де мешкало понад 467 тис. жителів. Протягом століття найбільше поселень виникло на Теребовлянщині — 25. Наприкінці XVIII ст. у зв’язку з заселенням лісистих земель Карпат і території між річками Серет і Збруч у Галичині масове освоєння нових земель загалом завершилося.

Основний контингент поселенців на західноукраїнських землях становили українці. Так, у другій пол. XVII—XVIII ст. саме вони заселяли Гуцульщи-ну. Проте поряд із ними мешкала і незначна кількість поляків, євреїв та вірмен. У цей час були утворені досить великі поселення німців у Північній Буковині та Галичині. На буковинській землі у середині XVIII ст. виникло кілька сіл переселенців-по-ляків.

Складний процес формування національної території супроводжувався появою нових і зміною значення старих політонімів, поширенням назви «Україна» на всі землі: від Карпат до кордонів власне Росії. В офіційних актах царського уряду другої пол. XVII—XVIII ст. лівобережний регіон найчастіше продовжував називатися «Малоросією» або «Малою Руссю». Поряд з ними з’явилися й інші назви: «Малоросійський край», «Гетьманщина» і т. д. Усі вони певною мірою несли на собі карб колонізатбрської політики царизму щодо українського народу. Термін «Гетьманщина» охоплював Лівобережжя разом із Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла гетьманська адміністрація. У зв’язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х років — і полкового адміністративно-територіального устрою, ця назва втрачає своє значення.

Згадані політоніми широко застосовувались не лише в царських указах, постановах Сенату, універсалах гетьманів, розпорядженнях Малоросійської колегії та Генеральної військової канцелярії, а й у побуті місцевого населення. Так, в одній з історичних пісень того часу говориться про тяжке соціально-економічне становище народних мас на Лівобережжі:

Ой горе нам на гетьманщині,

Надокучила нам вража панщина...

В докуметальних матеріалах XVIII ст. вже досить чітко простежується межа, яку проводили державні органи влади між жителями «малоросійських українських» і «слобідських» полків. І це тоді, коли вони входили до складу одного державного об’єднення. Нові політоніми щодо Слобожанщини виникали і змінювались залежно від політико-адміністративних нововведень на території краю. Якщо у XVI—XVII ст. його часто називали «полем», інколи — степовою окраїною руських земель (пізніше — Російської держави), де частина населення жила в «слободах», то в наступному столітті, в міру заселення і освоєння нових земель українцями, старі політоніми поступово зникають, основними. залишаються назви Слобідська Україна і Слобожанщина. Проводячи політику зміцнення самодержавства та посилюючи феодальну експлуатацію на Україні, царський уряд в 1765 р. ліквідував місцеве козацьке самоврядування і на території Слобожанщини була створена Слобідсько-Українська губернія (з 1780 р. — Харківське намісництво). Слободи поступово зливалися з містами або перетворювалися на звичайні села чи містечка, населення яких підлягало подушному оподаткуванню. Проте назви «слобода», «слобідка», існували і зберігалися ще довго (і продовжують зберігатися по нині) за багатьма населеними пунктами.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.