Добро пожаловать!
логин *:
пароль *:
     Регистрация нового пользователя

Як і коли почала формуватися українська нація - Страница 9

Після ліквідації царським урядом Запорозької Січі це політичне військове і географічне поняття поступово вилучається з повсякденного вжитку, але не зникає, залишається у генофонді пам'яті українського народу, переходить у сферу фольклору, літератури, культури.

Північне Причорномор’я тривалий час напівофіційно називалося «Ханщина», «Турецька область». У другій пол. XVIII ст. тут поширюються назви:  «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоро-

Сія», «Новоросійський край» і т. п. Перші два з них проіснували недовго і після утворення у 1764 р. Новоросійської губернії втратили своє значення. «Пол-ской Украиной», «заграничной полской областю» до 1793 р. продовжував називатись правобережний регіон. Тільки після возз’єднання Правобережжя з іншими українськими землями місцеве населення позбулося релігійного гноблення, перестало бути «полскіми подданьїми», а тому й через якийсь час терміни були забуті і з кінця XVIII ст. про них уже немає згадки навіть на сторінках офіційних документів.

Політоніми «Лівобережна», «Слобідська», «Південна» Україна, «Лівобережжя», «Слобожанщина» зустрічаются і в сучасній літературі як географічні поняття.

Отже, можна вважати кінець XVIII ст. важливим етапом формування української нації. Підстави для цього висновку дають такі фактори. По-перше, приєднання величезних південних просторів (усунення загрози татаро-турецьких нападів) в основному визначили межі розселення українського етносу. По-друге, почалося продуктивне (з розрахунком на тривалу перспективу) освоєння власної території, оскільки масштабні міграційні процеси уже майже припинилися. Вони в окремих регіонах мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалось у другій пол. XVII — першій пол. XVIII ст., в Новоросії — у другій пол. XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерні імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний колонізаційний рух.

Першорядне місце в освоєнні незаселених земель належало українському народові. Поряд із ним активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у вказаний період становили польські селяни і міщани, а на західноукраїнських землях — німецькі та угорські колоністи.

Заселення неосвоєних або запустілих земель проходило, як правило, двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге, спрямовувалось та визначалось царським урядом і місцевою владою. На характер і розвиток народної колонізації сильно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці переселенців.

Формування української національної території супроводжувалось появою нових великих економічних, політичних і культурних осередків — міст. Вони ставали центрами консолідації українського населення.

ЕКОНОМІКА, СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ І УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС

Протягом XIV—XV ст. на основі києво-руської спадщини тривало і загалом завершилося формування складових елементів (ознак) української народності. В процесі ліквідації феодальної роздробленості та боротьби за незалежність від іноземних загарбників вона мала відносно високий економічний й суспільний рівень. Причому, незважаючи 'На тогочасну політичну відокремленість, історичні долі трьох східнослов’янських етнічних гілок тісно перепліталися в галузі торгівлі, культури, господарського досвіду.

Зрушення в усіх галузях народного господарства, розростання старих і поява нових населених пунктів (особливо міст), динаміка товарно-грошових відносин готували саме той грунт, на якому й відбувалися зародження й розвиток народності українців, перманентне перетворення її у вищу суспільну форму — буржуазну націю (приблизно з XVII ст.).

Еволюція соціальних засад і зміни в економіці України в період пізнього феодалізму відбувалися у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження у 1654 р. новоство-реної Української національної держави у величений господарський організм позначилось на розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, на розгортанні мануфактурного виробництва та народженні міст — великих адміністративних і культурних осередків. З іншого боку, не можна не вказати і на негативну роль політики царизму стосовно українців (безпосередньо на тих етнічних землях, що ввійшли до складу єдиного державного утворення). Протягом другої пол. XVII— XVIII ст. самодержавство посилювало національно-колоніальні акції з метою зробити їх звичайними провінціями без будь-яких ознак самостійності й національної самобутності. Тут доречно нагадати, що В. І. Ленін називав царську Росію «тюрмою народів». ї чи не в ті далекі часи вона започатковувалася. Фактично відразу після входження України до Росії царські органи управління поступово підпорядкували місцеву економіку і політичну владу, що завершилося згодом повною ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою в краї, монополізацією окремих галузей виробництва. За вказаний період податки до російської державної казни з української людності зросли в десятки разів, а Катерина II законодавчо ввела на Україні кріпацтво. Тисячі козаків, селян і міщан, особливо під час правління Петра І (1682—1725), гинули від жахливих умов життя на будівництві каналів, фортець та інших оборонних споруд, а це призвело до трагічних наслідків — швидкого скорочення чисельності українського етносу. Водночас набирала сили царська антиукраїнська політика в питаннях мови і культури. Проте, незважаючи на ці тяжкі обставини, становлення української нації тривало, формувалась її економічна спільність.

 
  • Публикация расположена в следующей рубрике:
  •  

     

    Другие материалы по теме. Литература. История Беларуси.